Лисовичі: хроніка галицького приходства - О. Михайлів

Добрі тіточки — Марта й Славця — намагаються якось помогти Ігореві в його горю — дають йому лекції танку. Він зразу виривається, потім починає незграбно сунути ногами по негладкій приходській підлозі, у такт до пісні тітчиної, а потім — нічого, призвичаюється. Ну, це врешті не багато тяжче, ніж марш під окрестру сокільську чи пластовий впоряд — лиш незручно, що партнерка попід ноги крутиться. Але нічого — потрапимо!

І їдуть на вечерниці великою фірою, та й Ігор їде, по-геройськи тримається, жартує, хоч страшно трохи. Містечко. Народній Дім, великий такий, із вежею шпичастою, стоїть посередині містечка мов «на злість» усім полякам. І заля — вся осяяна електричними лямпами, бо містечко врешті таки діждалося модерного винаходу — електрики. І безліч чудово вдягнених, у кольорових сукнях, молодих дівчат. І ліс молодих чоловіків, ровесників Ігоревих, чи старших, нахабних таких, відважних, весело говорять з дівчатами, заглядають в очі їм, за ручки тиснуть — ні, Ігор ніяк не потрапить дорівняти їм!

На сцені — оркестра, жидівські скрипалі, українські фортепіян і контрабас. Аранжер — не хто інший, а вуйко Олесь Корчин, дає знак, і заля закрутилася десятками пар у першому вальсі.

Ігор танцює також — не вальса, а перше танґо, звичайно — з Мартою. Він з нею «зтанцьований», лиш трохи сердить його, що не він Марту, а вона його «провадить» по залі, от, звичайно, як тітка. Потім із Славцею — якось зручніше танцюється, Славця ж — ровесниця, й хоч до спорту нездібна, то в танці мов лебідка пливе — легко й зґрабно.

А потім — стоїть Ігор, підпирає плечима стіну, «петрушкує». Стільки гарних дівчат — а відваги нема приступити до них, а як наважиться Ігор, то вже скорше схопить їх якийсь нахаба з прилизаною чуприною. Ігор стоїть і обурюється на жінок — які вони, все таки, дивні, як покірно туляться до якогось прилизаного півголовка, а його — Ігоря — з високим, «інтелектуальним» чолом і з революційним минулим — не завважують. І він потішає себе цинічними афоризмами з Шопенгауера.

Аж ось — оказія. Ота гарненька, круглолиця білявка в блакитній сукні хвилю сидить, не танцюючи. Ігор підходить, незграбно кланяється, до танцю просить… Перші кроки фокстрота страх тяжкі йому, ноги мов олив’яні, а потім завважує, що йому танцюється зовсім легко з цією білявкою, що не вона його, а він її веде й вона так довірливо спирається на його рам’я й так послушно виконує всі хитрі фоксові кроки й закрути. Ігор несподівано почувається блискучим і успішним кавалером. І куди подівся його Шопенгауерівський цинізм і революційна понурість…

Він тихо шепче компліменти в маленьке, рожеве вушко, а дівчина аж ніяк не гнівається, а рум’яніє й всміхається так чарівно. Ігор розказує про себе — і вона зацікавлено слухає. А сама вона — попадянка з недалекого містечка, перемиська гімназистка — як цікаво!

Ігор щасливий. Лиш коли музика починає грати вальса, йому дуже сумно робиться, бо вальса він таки не навчився й мусить дивитись тепер, як його «блакитний янгол» крутиться в обіймах якогось антипатичного брюнета. А потім вони знову разом.

Ніч пролітає стрілою. Вже й ранок сіріє й «біла коломийка» приходить на закінчення. Олесь Корчин, із великою аранжерською шарфою танцює коломийку в першій парі. Він — ветеран десяток вечерниць, колись ще вмів лянсієра водити — але ж нині лянсієра вже ніхто не танцює. А коломийку танцює він добре, із запалом, зручно витинає «щупака», аж усі плещуть йому, а він далі танцює, оком не моргнувши, йому не першина.

Ігор збоку стоїть, на коломийку дивиться, але йому зовсім не прикро, бо й білявочка його не вміє танцювати коломийки. «Ех, яка нездала ця теперішня молода ґенерація» — нарікає Олесь Корчин — «коломийки не танцюють, подумайте!»

Корчини їдуть додому рано-досвіта. Ігор сидить, поглядає на рожеві хмарки на сході, всміхається. Чи він закоханий? Може й так, але він напевне не напише до білявої танцюристки листа любовного, ані ніколи не відвідає її — не відважиться. Він ні разу навіть не поцілував її. Але все таки, він щасливий і гордий такий з цього першого вечерничного успіху, ніби він не тільки жінку здобув перший раз, але й раптом батьком став. Всі тітки й вуйки сміються з нього, а він навіть не відгризається. Сидить, усміхається до рожевих хмар — «як дурний», говорить Славця з погордою.

…Вечором Чапля з Мартою ведуть Ігоря до лисовицької читальні «Просвіти», де він читатиме доповідь про Хмельниччину. Ігор хвилюється — історія, це був колись його улюблений предмет у школі, але чи слухатимуть його, молодого ще, лисовицькі читальняни, чи зацікавляться вони такою абстрактною темою — історією України? Та ж він колись, гімназистом ще, пробував говорити з ними хоч на якінебудь абстрактні теми — і вони тоді лиш дивилися байдуже, мов не розуміючи, мовляв — «говори до гори!».

«Нічого — каже Чапля, — я мабуть краще від вас знаю наших селян, і вони зовсім не такі, як вам видається. Вони лиш недовірливі й прикидаються дурнями — з чужим. А зацікавлення їх — по-слов’янськи універсальні. Читайте їм доповідь про кращу культуру проса — ніхто не прийде, не поцікавиться. А читайте про Абесінію — повна заля людей буде, кожне слово ваше їстимуть.»

Може дійсно Чапля краще знає? Він же сам народився й виріс у Дев'ятичах, і в кооперації працював довгі роки. А Ігоря ж контакти із селом були, все таки, досить спорадичні:Лисовицьке приходство, подільські свояки-багачі, зв’язкові з організаційної «сітки» — «Струнко!» — «Друже провідник!» — «Звіт» — «Наказ»…

Ідуть