Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

«Допоміг-таки “досточтімий мастєр” граф Федір Толстой… А це значить, що капітул «Фенікса»[15] підтримав мене… масони мене пробачили… Ну, не цар же зглянувся… Він сам ні на кого не зглядається…» — немов підвішена під стелею на мотузках маріонетка в руках всюдисущого лялькосмика, затремтів від здогаду, напруги й безмірного щастя Шевченко.

Гюрза вловила те розчулення й задерла голову. Вона чекала, що він не втримається і гепнеться. Та й око немов чекало того ж, бо посміхнулося, і його власник несамовито заходився гупати чимось металевим у двері. А Тарас хоч і дрижав, та не падав. Легкі почуття огортали єство блаженством. І роззлощена змія кінчиками язика впізнала радість. Скаламучена і зла, вона забула його біль. Вона лиш чула його захват від звістки про волю. І їй уже не було кого жаліти. Змія лізла виступами каменюк по стіні нагору, до Шевченка. А він умить знесилів і, щоб не впасти, потягнувся руками до вузької напівкруглої ніші вікна, втиснувся в неї, хапаючись за ґрати.

Змія дибилася, зслизала вниз, знову випиналася на хвоста і знову бехкалась об дно камери.

Удари тюремника стихли. Тільки пориви вітру з пилом сікли Шевченкові обличчя.

Він підтягнув до живота ноги, згорнувся, як пес Вася, що лежав у дворі тюрми неподалік вікна його карцеру. І в світі з пилу залишився тільки він сам-один і Вася. Пес, якого любили всі, тому й били всі, кому не ліньки.

— Czyżby panu w karcerze miejsca brakowało, skoro lezie pan w okno?[16] — крізь шум вітру зненацька долетіло до Шевченка питання польською. Метрів за сім від нього в карцері для офіцерів майталачилася від вітру біла, схожа на гриву шевелюра його приятеля, штабс-капітана артилерії Мацея Мостовського. У таке Шевченко не міг повірити. Скинув очима, ще й відвернувся, як від прояви.

Мостовський хихотнув, затрусив чубом, розкидаючи довкола себе пилюку, наче бризки води.

— Macieju, chyba śnisz mi się![17] — здивувався Шевченко, розтягуючи обличчя в безтурботній просмішці, неначе справді бачив дивний сон.

— Dobry wieczór, panie-towarzyszu![18] — ще голосніше привітався, перекрикуючи бурю, Мостовський.

— Macieju, jestem wolny![19] — промовив Шевченко, скулюючись за ґратами.

Шум буревію заглушив його слова.

— Со?![20] — голосно перепитав Мостовський.

Шевченко втягнув колюче повітря і чимдужч виштовхнув його з грудей:

— Я вільний, Мацею!

З сумом глянув Мостовський на товариша, що скарлючився в три погибелі, і крикнув:

— Widzę![21]

Але Шевченка переповнювали нові смисли. Він уникнув смерті від змії. Його не затоптав конем Косарєв. У нього не стрелив Кампіоні. І він таки зміг прочитати листа зі звісткою про омріяну свободу. Хіба цього мало?!.. «Ні! — стукало серце в грудях. — Усе, що сталося, схоже на диво!» І Тарас закричав до свого друга, пересилюючи бурю:

— Nie wierzysz?! Nie wierzysz mi?! Tam jest list! Od Łazarewskiego z Petersburga. Pisze, że car zlitował się nade mną![22]

Однак Мацей Валентійович Мостовський, якого за участь у польському визвольному русі імперія мало не позбавила шляхетства через ламання шаблі над головою й заслала на край світу, мав усі підстави так говорити.

— Znowu zlitował się?[23]

Це питання Мостовського було ще дошкульнішим, і Тарас усе ж таки замислився. Вузька ніша з ґратами, у яку він ледве вповз, тікаючи від змії та вбивць, сама давала на це відповідь. А ще потривожений криками двох в’язнів пес Вася спершу встав і потягнувся, а тоді почав гавкати на Шевченка і Мостовського навпереміну. Врешті він зачхався від пилюки і ліг далі ні в сих ні в тих, облизуючи себе всюди, куди міг дотягтися. Шевченкові теж страшенно закортіло почухати потилицю, але тісна ніша не давала цього зробити. Унизу чигала гюрза. Грізно роздувалася і тренькала хвостом.

— Taką mają carską grę! Pierwszy car daruje wolność, a wtedy wsadza do kazamatów. Natomiast drugi ponownie daje swobodę, żeby raz jeszcze…