Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Ну, что, Иван Ильич, закончилось? — чомусь важко зітхнув Вавілов. — Когда в Москву?

— Завтра!

Прийнявши переможний парад війська, генерали квапно подалися у затінок. Скоріш би геть звідси. Чортова спека! Ні випити, ні закусити по-людськи. Як тут люди живуть?

Сонце двадцять шостого червня сходило особливо тихо. Немов соромилося, що мусить-таки зійти після всього, що сталося без його відома під покривалом ночі, бо такий порядок речей у світі. Спершу несміливо, а потім нажахано-яскраво освітило картину неймовірного у мирний час побоїща. Мало б очі — заплющило б, мало б руки — затулило б світлий лик...

Не тільки мертві тіла, а шматки, на фарш перемелені, не-впізнавані, переплутані, розчавлені залишки людської плоті усюди — на «вулиці» між бараками, на доріжках, на стінах... Невидющі очі, відірвані руки, шматки одягу усюди, усюди, усюди...

Де-не-де ще курилися руїни димом і пилюгою. Дивно безлюдною видавалася зона. Там, де ще вчора вирувало вільне життя Кенгірської республіки, панувала пустка. Тиша. Ані звуку, ані поруху. Поодинокі тіні в білих халатах блукали бойовищем, відшукуючи ще живих. Хоч би одного, хоч двох вирвати у смерті — і це добре. Одним із цих білих янголів був Михайло Сорока. Рятувати кожного, не віддати небуттю — просила душа. І обливалася кров’ю, і карбувала у пам’ять, навічно, на незабудь, щоб не простити ніколи, щоб свідчити, скільки віку.

Сонце підіймалось усе вище.

За муром зони, розділені на невеликі групи, лежали долілиць живі...

— Лежать! Не двіґатся! Не разґаварівать! — ліниво перегукувалися спершу охоронці. Потім змовкли й вони, обпечені промінням, однаково безжальним і до переможених, і до переможців.

— Води! — просили пересохлі вуста.

— Малчать! — спрокволу відгукувалися пересохлі солдатські горлянки.

— Куди нас, як думаєш? — пошепки перемовлялися хлопці, коли охорона збайдужіла аж настільки, що не дослухалася до тихих розмов.

— Кажуть, на Колиму...

— Там холод. Звідти не вертаються.

— Не вертаються...

Не вертаються...

Звідси не вертаються...

Цього страшного дня ці слова можна було б великими літерами писати над входом у таборову лікарню. Єдиний притулок милосердя у немилосердній системі, єдина оаза допомоги, єдине джерело надії та сподівання на порятунок перетворилося нині на передбраму пекла. Десятки, сотні стогонів, благань, молитов усіма мовами переплелися в єдиному сподіванні... і вичахли у безнадії — хай би як металися янголами у білому сестри й санітари, та чим вони могли допомогти?

Щойно перші поранені підняли лікарню на тривожне «Рятуйте!», Хуліан Фустер засвітив вікна операційної. Ревіння потужних машин за стінами промовляло голосно і тривожно. Фустер почувався Пироговим у Севастопольську страду. Знав, що в його силі порятувати одиниці. А десятки загинуть, так і не дочекавшись операційного столу.

За законами війни спершу рятують найважчих. Та за законом беззаконня Фустер обирав тих, кому ще можна було допомогти. Досвідчене око здалеку бачило безнадійну рану. Хай простить наука, хай пробачать боги медицини! Хай живе той, хто має шанси вижити...

— Любо, як добре, що ви тут! — зрадів знайомому обличчю і ще одним здоровим рукам.

Любов Бершадська після розгрому жіночої зони побігла туди, де могла допомогти, куди звозили і зносили поранених.

— Що мені робити? Керуйте, доктор!

Фустер подав колишній балерині білий халат і шапочку:

— Беріть ручку і папір, записуйте поранених. Імена, адреси. У першу чергу тих, хто поранений важко.

Бершадська зрозуміла. Записати, зафіксувати для історії злочин, от чого хоче лікар, розуміючи своє безсилля допомогти усім. Передати додому останнє «Прощавай!», ось що на думці кожного, хто лічить передсмертні хвилини.

Поринула у каламуття стогонів та проклять, надії та зневіри, сподівання й розпачу. Блукала від одного незнайомого чи рідного обличчя до іншого, зчитувала з побілілих вуст ім’я та назву рідного села, деревні, аулу, столиці, записувала останнє слово. Приймала останній подих, заплющувала невидющі очі, подавала воду, цілувала чоло, вкладала ще теплі руки в сумирне переплетення на грудях, стискала зсудомлені мукою пальці — «Терпи, лікар допоможе!»

Біра у всесилля Фустера давала сили багатьом. Хірург мав добру славу серед в’язнів. Аби лиш дочекатися черги. Та у цій війні бойового заліза із беззбройною плоттю хірург не міг змагатися у швидкості із танком. Покалічене за хвилину потребує довгих годин для відновлення. У Фустера не було цих годин — за дверима вмирали люди. Спершу — зупинити кровотечу тим, хто мав шанси, потім, згодом — відновити те, що можливо.

— Докторе, стерильних інструментів більше немає, — доповіла операційна сестра.

Фустер глянув так, що...

— Я зрозуміла, доктор.

— Докторе, закінчуються бинти.

— Докторе, закінчується шовний матеріал.

Гучне й розпачливе ревіння сотень голосів поранених, що лежали, сиділи, корчилися у коридорах, під стінами, всюди-всюди-всюди, по обіді почало стихати.

Бершадська здивовано обвела оком коридор, що швидко порожнів, — солдати виносили тіла неживих, легкопоранених вивозили до лікарень інших таборів.

Надвечір, через тринадцять годин після початку першої операції, світло лампи в операційній згасло. Не тому, що скінчилась робота. Просто залізний Фустер знепритомнів, упав, знесилений, за операційним столом.

— Води, води, — просили вуста. Люба Бершадська аж у вечірньому світлі лампи зрозуміла, що її власні.

— Любо, відпочинь трохи, — узяла за рукав Руфіна Тамарина, яку тут називали «добра Рута», відвела у сестринську.

Склянка теплої, але такої смачної води не згасила пекла у душі. Очі, що дивилися на Любу із дзеркала, видавалися чужими. Зняла білу шапочку, витерла піт із чола. Побачила у дзеркалі жінку із чужим, зовсім білим волоссям.

Оглянула медичну шапочку — може, хтось насипав усередину тальку, як у гумові рукавички?