Лицарі любові і надії - Леся Романчук
— Недолюдки! Звірі!
Болодимр Порендовський вкладав у крик всю ненависть і відчай беззбройних рук. вже бачив гарячу цівку пістолета, вже чекав кулі у груди — і не страшно, лиш гірко хрипів останньою миттю земного життя. Враз його голос перекрило гортанне:
— Ізвєрґі! Фашісти!
Аварець Абдул Абакаров кричав голосніше за інших. Його висока постать, горбоносе кавказьке обличчя видалося офіцерові примітнішою мішенню, ніж худорлявий галичанин. Пістолет змінив напрям. Куля дісталася синові Кавказу.
Залишивши на землі десятки убитих, хлопці відступили у барак. Гримнули засуви.
За стінами гриміло. Ревіли танки, стрілянина, собачий гавкіт, вигуки, стогони...
Бідчайдушно боронилися другий і третій бараки.
Другий барак, де було чимало кавказців, спершу хотів здатися. Вийшов до солдатів парламентер — найстарший із в’язнів, дідусь-вірменин. Тонка постать, кістляві руки, сива довга борода, розвіяна вітром...
— Синки, — звернувся до солдатів. — послухайте мене, старого...
Куля обірвала слово примирення. Чи то горілка шумувала в крові, чи безбронність збурювала притлумлену жорстокість, та убивством не обмежилися — сиву голову хтось відтяв ножем і кинув у вікно барака. У відповідь полетіли пляшки із саморобною вибухівкою. Трималися затято, мов на війні. Барак двічі відбивав штурм, двічі ходив у атаку. Один із танків палав, пляшка із запальною сумішшю таки поцілила влучно, інший панцерник провалився у замасковану пастку перед входом у зону.
— А так вам, так! — розуміючи усю безвихідь, таки чинили спротив.
Чому? Навіщо? Хіба не безглуздя — іти з голими руками наперекір залізній техніці? Хіба не приреченою на поразку видавалася сама думка про повстання?
Не за перемогу — за право називатися людиною точився бій.
Навіть загнаний у пастку, приречений на смерть звір огризається, не здається мисливцеві без опору. І чоловік мусить противитися приниженню, опиратися упослідженню, не даватися на глум. Хай без надії, хай з мізерними шансами. Хай зовсім без них. Але як потім жити, як народжувати синів, згадуючи себе потоптаного, понівеченого, збезчещеного?
Бідчайдухи під проводом Анатолія Задорожного опиралися до останнього. Третій барак був краще за інші забезпечений саморобною зброєю. Та навіть вони розуміли — надовго не вистачить. І заподіяти реальної шкоди нападникам немає змоги. Танк підпалили. А солдатам могли хіба кілька синців залишити на згадку. У вікна барака летіли димові шашки, підпалені матраци. Води немає, гасити нічим. Дим, задуха... Десь близько дев’ятої Задорожний віддав наказ припинити опір. Попрощався з товаришами, знаючи, яка доля чекає на нього, як на керівника військового відділу...
Барак, де перебував Володимир Караташ, опору не чинив. Майже половина хлопців була з Прибалтики. Латиші погомоніли між собою — і вийшли із піднятими руками, щойно пролунали перші постріли. їх вивели із зони. Караташ залишився у напівпорожньому бараці. Та лиха кров кипіла. Хотілося діяти. Чи бодай плюнути наостанок катам в очі. Підійшов до розчинених дверей, сперся до одвірка, закурив. Хвацько, трохи «по-блатному». Солдати з автоматами, що пильнували входу, прицілилися, але не стріляли — не було наказу. Отак і дивилися очі в очі — двічі смертник Караташ і ті, хто приніс йому чергову порцію смерті, поки що сховану у диску бойової зброї. Нерви здали в офіцера — поцілив у нахабу з ракетниці.
Ракета просвистіла зовсім поруч. Караташ потер обсмалене вухо, сплюнув, кинув цигарку і неквапом подався у барак.
Бій ущухав. Танки, досхочу наруйнувавши, подалися власним ходом до околишніх таборів — на Рудник, покрасуватися свіжими патьоками крові на криці, відбити охоту й помислити про розширення меж страйку. Спрацювало. Нажахало й найрішучіших.
По кожній битві переможцеві належить парад. Щось таке учинили генерали й тут. Ані поле Куликове, ані Бородіно, ані Батурин не знали такого побоїща — рука воїна убиває, але не спотворює, шабля січе, куля ранить, та жодна зброя не коїть того, що вкрило пошматованим трупом суху пустельну землю. Чи знає історія битву, де труп отой — жіночий?
Приймати переможну ходу довелося скромно, не на трибуні, просто неба... Просто нажаханого неба. Не цокотів білий кінь бруківкою, не ревіли мідні труби, не кидали під ноги полководцям ворожих штандартів, завойованих у чесному бою, героїчні полки. Запопадливі кинулися, щоправда, зривати з бараків червоні прапори із жалобною чорною облямівкою, які морським міжнародним кодом сповіщали «Потерпаємо від лиха. На борту жінки і діти», а також гасла, написані таборовими художниками.
— Сматрі, дурак, чево бросаешь, сам на іх место захотел? — заволав Бочков, прочитавши на одному з роздертих і розтоптаних чоботами полотнищ «Слава ЦК КПСС!».
Зайшлося на спеку. Смалило безжально й упритул. Те, що здалеку у світлі ракет видавалося малим і далеким, у гострому прожекторовому сяйві дня набуло деталей, які разили не лише зіниці, але й ніс. Піт заливав генеральські очі. У вухах дзвеніло незвитяжне «Ура!». Не так воно усе, не так...
Генерал Долгіх, головнокомандуючий, мріяв про цю хвилину ще з того дня, як отримав доповідну про початок «заварушкі». Знав і умів, мав досвід придушення. Не перша «волинка». Не перші постріли. Але видихнути усю важкість у грудях не виходило. Щось залишалося. Якийсь тугий клубок угніздився десь у шлунку дивним передчуттям і муляв, не давав полегші. Дивно. він так чекав цього дня, так сподівався, що камінь з плечей упаде і звільнить, поверне звичне відчуття сили й свободи, упевненості в собі й завтрашній силі генеральських погон, найвищих у системі ГУЛАГу, держави у державі. А щось залишалося. Відводив очі від млива пекельних жорен, що увімкнулися за його командою. Перестаралися хлопці, перебрали міру. Але ж тепер усе позаду, нагору доповіли — все гаразд, втрат серед солдатів немає, завтра табір стане до роботи. Як було насправді, ніхто ніколи не дізнається. Танкістам хвалитися нічим, та хто їм повірить. А недобита «таборова пилюка», не домелена цими жорнами, згине у наступних — на Колиму
