Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Солдатам було легше. Тим, хто прийняв «наркомівські» сто грамів, як перед атакою на фронті, було легше. Випити, чи що? Он Беляев раз по раз прикладається до фляжки. Але він, капітан Крутов, не питиме. він на службі. Будь вона проклята, ця служба.

— Капитан Крутов, к генералу!

— Ну, что? Можно писать донесение? — у вікні четвертого поверху будівлі таборової адміністрації, звідки генерали безпечно спостерігали за побоїщем, вітер гуляв, доносячи запах степу, а не людських нутрощів. Звідси все виглядало іграшковим і зовсім не страшним, якщо не дивитися у бінокль. — Ну, пиши. Министр ждет. Сколько будем писать погибших? Сотни хватит?

— Да ты что, сдурел, Валентин Михайлыч? Куда столько? Тридцати-сорока за глаза хватит! Меньше нельзя, а то скажут — зачем танки? Больше — тоже нехорошо получится, дело-то на контроле... Давай, старлей, записывай, потом зашифруешь: «Сопротивление было оказано заключёнными, забаррикадировавшимися...» Как правильно — два «р» или одного за глаза? Тьху ты, и не выговоришь с первого раза... «забаррикадировавшимися в шести бараках...»

— А про эту ихнюю... демонстрацию перед танками писать будем? Как считаешь, Иван Ильич? — Вавілов відводив очі від зони, над якою займався світанок, торкаючи першим сонячним променем холодні щоки, вуста, відшукуючи шматки понівечених тіл.

— Да ты чего, Николай Васильич? В уме повредился с недосыпу? Мало тут чего бандеровцы напридумают, а мы — министру? Тут аккуратно надо... Пиши, старлей: забаррикади... ну, написал? И дальше: «и группой мужчин и женщин, сосредоточившихся на улице женской зоны в количестве... ну, пиши... до 500 человек! При сопротивлении со стороны заключённых применялись самодельные гранаты, пистолеты, пики, железные прутья и камни».

— Откуда в пустыне камни, Иван Ильич?

— От верблюда. Написано — значит, были камни. Пиши дальше: «В связи с активным сопротивлением войсками из пушек танков был открыт огонь холостыми снарядами, активно применялись ракеты... По нападающим на солдат с целью их уничтожения и завладения оружием офицерами применялся прицельный огонь из пистолетов». Надо трупы соответствующие подобрать, займитесь, капитан! Нет, лучше всего, доверьте это дело Беляеву, он знает, как всё устроить, опыт имеется! И сфотографировать не забудьте. Чтобы потом вопросов не задавали.

— Слушаюсь!

Бочков узяв бінокль і знову й знову озирав бойовище:

— Что там у вас творится на первом лагпункте?

— Разрешите доложить, товарищ генерал! Заключённые оказывают ожесточённое сопротивление. Разрешите применить боевое оружие!

— А что Антонов? Не справляется? Эх, тоже мне, вояки... Танк угробили! Ведь снимали же с самолета эту яму, снимали! Куда смотрели, мать вашу?

— Виноваты, товарищ генерал!

— Лейтенанта Кириленко со вторым взводом на помощь Антонову!

— Слушаюсь, товарищ генерал!

Бочков витер шию. В генеральському мундирі навіть у таку передранкову пору нічим дихати в цій пустелі. І як тут люди живуть? Скоріш би вже в Москву!

Долгіх диктував донесення міністру далі:

— Давай дальше: «Основная операция продолжалась...» Сколько продолжалась? — глянув на годинник. — Нет, сорок минут мало... полтора часа — хорошо. «Продолжалась в течение одного часа 30 минут, закончилась...» сколько там у нас времени получится? «Б 05 часов утра по местному времени. В результате применения оружия по сопротивляющимся, убийства активной частью оуновцев и уголовных элементов заключённых, пытавшихся выходить из бараков с вводом войск, были подняты 35 трупов, со стороны солдат убитых нет, имеются раненые из самодельных пистолетов и гранат — 4 человека... Неповиновение в 1-м лаготделении продолжается». Зашифровать и отправить! Вот такие пирожки с котятами...

«Неповіновєніе» тривало. Чоловічий лагпункт вів бій. Справжній.

Бимоги начальства годі було зрозуміти — то «Биходьте!» — і постріли у тих, хто вийшов, то «Залишайтеся в бараках!» — і димові шашки у вікна... Дим, задуха, крик... Куди бігти, як рятуватися, чим боронитися? Не розібравши, звідки чекати небезпеки, львівський хлопець Федір Семенюк хотів вискочити через вікно — і упав на руки друзям, прошитий кулею. Онуфрій Бутковський не йняв віри — довгими таборовими роками хлопці ділили пайку, тягли одну на двох біду, і однієї кулі вистачило, щоб урвати молоде життя. Не встиг сказати останнього «Прощавай!», не встиг побачити сходу сонця...

Мар’ян Шашкевич з Радехова поліз по драбині на дах барака, роздивитись, що коїться, звідки насувається небезпека. Та щойно підвівся на повен зріст — упав, мов підкошений. Іван Карпінський, який подався слідом за товаришем на розвідку, почув, як снайперська куля свиснула над вухом. «Промазав!» — зітхнув полегшено.

Бирвані з міцного передранкового сну, вирвані з мрій про життя на волі, грубо кинуті в хаос ревіння сталевих машин смертовбивства, у вир стрілянини, задушливого диму та істеричних вигуків «Здавайтеся!», чоловіки чинили те, що підказував інстинкт — кому самозбереження, кому захисту, кому — нападу. Хтось ховався під нари, накриваючи голову, хтось вибігав з барака із високо піднятими руками й чемно ставав куди вкажуть, хтось, ще не збагнувши спросоння до ладу, що коїться, хапав у руки саморобну зброю і гуртувався із собі подібними, щоб дорого продати своє нічого не варте, засуджене на двадцять п’ять років повільної смерті, але єдине, як тут не крути, життя.

Коли пролунало «Бихаді!», Володимир Порендовський споквапу переплутав черевики — лівий натягнув на праву ногу. Щоб перезутися, витратив ще якусь хвилину. За цей час майже всі вже вибігли з барака. Володимир приєднався до тих, хто перегородив великим натовпом головну дорогу.

їхній барак знаходився найдалі від брами, через яку в’їхали танки, тому картина вже виформувалася: панцерники відтісняли людей до бараків. Рятувало те, що між стінами було більше простору, і натовп мав куди відступити від м’ясорубки гусениць. Але танкісти не надто церемонилися — над головами стріляли холостими, зате траки витанцьовували свої смертельні кола, наздоганяючи тих, кому не вдалося протиснутися у двері.

— Михайле, сюди! — волав Степан Гураль товаришеві.

Та Михайло Дронь не встиг. Притиснувся до стіни, благаючи небо, аби танкіст змилувався. Але танк навмисно розвернувся так, щоб стягнути хлопця під гусениці...

Танки насувалися невблаганно. Хлопці мусили відступити. Згуртувалися перед входом