Зірки Егера - Геза Гардоні

Все стовписько акинджі, генюллю і гуребів полишили сушняк і коней напризволяще. Сурми й дудки заграли збір. Солдати різних загонів, змішавшись разом, побрязкуючи зброєю, гомінливим юрмищем тіснилися біля входу до підземелля.

Їх повів гендляр із смолоскипом у руці.

А двоє наших подорожан, змоклі, втомлені, розгрібаючи каміння, поповзом просувалися вперед. В одному місці дорога знову пішла вниз. Каміння там було сухе. Звідти підземелля стало розширюватися, і вони потрапили до великої вологої трикутної підземної зали.

— Ми, напевно, під аркою фортечного муру,— висловив здогад Міклош.

— Ні, ми вже за муром, всередині фортеці. Тут колись могло бути зерносховище або конюшня,— зауважила Ева.

По двох кутках зали каміння осипалося. У якому ж напрямі пробиратися далі? Один осип нагадував сідло. Тут же в стіні виявили дірку, в яку проходив лише кулак.

Збоку від другого осипу чорніла вузька щілина.

— Як видно, дорога звідси теж на два боки розходиться,— сказав Міклош.— Знати б, котрий хід розбирати!

Він піднявся на купу обваленого каміння і приставив свічку до зяючої щілини.

Полум'я заколивалося.

Те ж саме Міклош проробив і біля лівої щілини. Але там вогник лишився нерухомим.

Міклош прикріпив свічку до своєї шапки і вчепився за верхній камінь. Ева допомагала. Камінь, гуркочучи, перекотився через решту.

— Ну, тепер іще разочок! — вигукнув Міклош.

Вони знову піднатужилися, але камінь не піддавався.

— Давайте спершу виберемо з боків маленькі камінчики.

Міклош узяв лопату і поштрикав нею довкіл каменя. Потім знову в нього вчепився. Камінь захитався. Міклош, глибоко зітхнувши, витер обличчя.

— Втомився!

— Відпочинемо,— теж відсапуючись, відповіла Ева.

Вони сіли на камінь.

Міклош притулився до стіни і тієї ж миті заснув.

Ева теж була сонна, смертельно втомлена. Плаття її забруднилося, до колін вимокло, на руках червоніли криваві садна. Волосся розпатлане, бо їй увесь час доводилося нахилятися. Вона позатикала волосся за комір доломана, та все одно кілька буйних пасем розсипалося по плечах.

Ева взяла свічку і зазирнула в обидві щілини.

Тепер уже можна було пройти крізь будь-яку, треба лише пролізти.

— Відпочинемо трохи,— сказала вона й приліпила свічку до каменя. Спати я не буду, просто відпочину.

І тільки вона притулилася до стіни, як з того боку, звідки вони прийшли, долинув глухий тупіт.

Вся напружившись, Ева дослухалася: де тупочуть? Нагорі чи тут, у підземеллі.

У глибині підземного ходу протяглася червонувата ниточка світла.

— Міклоше! — пронизливо закричала Ева, термосячи юнака за плече.— Йдуть!

Юнак підняв обважнілі повіки.

— Ідуть! — розпачливо повторила Ева і вхопилася за шаблю.

Та вціліли тільки піхви. Шабля залишилася біля якогось осипу, де вони відкидали каміння. Ятагани й ножі, що їх вони взяли з собою, поламалися під час роботи. Більше в них нічого не було.

Світло наближалося, стаючи все яскравішим.

Зібравши останні сили, Ева вчепилася в камінь. Міклош теж. Камінь ворухнувся, але не піддався.

Завмираючи від жаху, побачили вони, як з темряви виступив гендляр із смолоскипом у руці, а слідом за ним вусатий опасистий ага з блискучими кончарами за поясом.

І вмить до наших подорожан простяглися десятки рук і схопили їх.

Ага розуміючим поглядом оцінив розпочату роботу і тут же прийняв рішення.

— Ану, ти, бери смолоскип! — наказав він Міклошу.— Ти знаєш тут дорогу.

Міклош не зрозумів його слів і бачив лише, що йому в руки втискують смолоскип.

Солдати миттю повідкидали важке каміння.

Прохід виявився вільним. Тут уже могли йти навіть по двоє в ряд.

В підземеллі кишіли озброєні люди.

— Ти поведеш,— сказав ага Міклошеві,— а жінка лишиться тут. І тільки посмій повести нас хибним шляхом, я кину жінку солдатам!

Ева заплющила очі.

Якийсь яничар перекладав слова аги. Ага озирнувся і наказав:

— Хай хтось із делі стереже її!

І він підштовхнув Міклоша, щоб той ішов попереду.

Біля Еви став делі. Решта рушила за агою. І оскільки точно не сказав, хто має стерегти полонянку, то делі передав її іншому.