Зірки Егера - Геза Гардоні

Здавалося, саме небо втрутилося в цей гармидер: пішов чорний сніг. Чорний сніг! Він сипав і сипав так густо, що за десять кроків нічого не було видно, хоч в око стрель!

Це був попіл. Він засипав усю фортецю, наче хотів убрати її в чорне покривало.

На камінні й колодах валялися понівечені трупи, скривавлені, відірвані руки й ноги.

Добо з непокритою головою скакав на коні і, посмикуючи огира за поводи, гнав його туди, де стався вибух. По дорозі він підбадьорював солдатів, наказуючи їм зайняти свої місця.

— Нічого не сталося! — кричав він наліво й направо.— В ризниці було тільки двадцять чотири лагунки пороху.

Офіцери теж повискакували на коней і, за прикладом Добо, заспокоювали народ:

— Усі на свої місця! Вибухнули тільки двадцять чотири лагунки пороху...

Розгніваний Мекчеї ратищем зламаного списа лупцював оглушених і неслухняних солдатів.

— До зброї, собачий сину! На мур!

Зіскочивши з коня, він і сам схопив довжелезного списа і помчав на вишку.

— Хлопці, за мною! Сміливці, за мною!

Турків, які вилазили на мур, зустріли дружними пострілами.

Із внутрішнього майдану фортеці, не чекаючи нічиєї команди, солдати ринули на мури, і тут уже все пішло у діло: списи, шаблі, кирки.

Турки безладним юрмищем то лізли вперед, до фортечних мурів, то відкочувалися назад. Біля підніжжя фортеці панувало таке ж сум'яття, як і в середині неї.

Більшість обложенців кинулися до місця вибуху.

Гергей бачив із своєї вежі, як крізь поріділі пластівці попелу посунула до Церковної вежі строката турецькі рать.

— Зоставайся тут! — гукнув він Золтаї, а сам, оголивши шаблю, побіг до Церковної вежі.— Корчолаш! — гукнув молодшому сержантові.— Біжи за мною!

Сержант був усього за п'ять кроків від нього, але навіть не озирнувся.

— Мате Корчолаш! А бодай тебе!

Корчолаш, дивлячись собі під ноги, спокійно плентався далі.

Гергей підскочив до нього і схопив його за плече.

— Ти що, не чуєш?

Корчолаш подивився на Борнеміссу, наче щойно прокинувся зі сну. І лише тоді Гергей помітив, що в сержанта з обох вух тече кров. Оглух, бідолаха!

Залишивши його, Гергей побіг далі.

По дорозі він помітив казани, в яких варилася юшка для вартових, що змінювалися з караулу. У восьми величезних казанах клекотіла паруюча гаряча рідина, в якій плавали дрібно порізані шматочки м'яса.

Гергей зупинився, взяв жердину для перенесення казанів, просунув її у вушка казана і гукнув селянинові, роздавачеві юшки:

— Гей, друже, ану, бери з того кінця! Решту казанів теж тягніть нагору!

І коли вони забралися з казанами на вишку, Гергей вилив вируючий окріп на голови турків, які лізли драбинами.

Коли Варшані прийшов до пам'яті, він побачив коло себе жінку, що лежала на землі. Обидва священики, навіть не познімавши єпітрахилів, вибігли драбинами на мур і схопилися за шаблі, а обидва гробарі кинулися в різні боки — можна гадати, що до гармат.

Варшані підняв Еву, взяв її на плече, мов мішок, і поніс до палацу. Він вирішив, що коли вона вивідувачка короля, то саме там їй місце — вона, ймовірно, принесла листа.

І Варшані передав Еву під піклування пані Балог, сподіваючись, що та приведе її до тями.

І тільки після того, як відбили приступ, захисники фортеці побачили, яку шкоду завдано фортеці.

Вся права половина Церковної вежі разом з ризницею злетіла в повітря, там зяяв величезний провал. У цьому місці фортечний мур, де лише напередодні замурували пролом, завалився. Від двох порохових млинів лишилися самі цурпалки. У боковій добудові до ризниці було прив'язано тридцять волів, призначених на забій. Тепер вони плавали у власній крові.

Вісьмох солдатів, які стояли в караулі біля Церковної вежі, порозривало на шмаття. Загинув і лейтенант Пал Надь, якого разом із тридцятьма солдатами прислав до Егерської фортеці Дьєрдь Баторі.

Багатьох солдатів, які були поблизу, поранило. Солдатові Гергею Хорвату під час вибуху каменем відірвало руку аж до плеча. Він помер того ж дня, і його опустили в могилу.

Обложенці отямилися остаточно тільки тоді, коли побачили, що туркам не вдалося вдертися до фортеці.

— Бог захищає Егер! — вигукнув Добо, пригладивши волосся і спрямувавши погляд у небо.— Витязі, покладайте надії на бога!

Насправді ж штурм