Зірки Егера - Геза Гардоні
— Ламайте! — наказав ага.
Під ударами списів і ятаганів штукатурка швидко обсипалася. Важко було витягнути лише перші два-три камені, решта вже легше піддавалися натискові крицевих м'язів.
І все-таки на розбирання стіни пішло понад годину.
Коли щілина стала такою, що в неї міг пролізти чоловік, ага першим змусив пройти Міклоша.
Вони опинилися в просторому приміщенні. Як видно, раніше тут був винний льох. Всюди було понаставлювано бочки й бочечки. Дивувало тільки те, що саме приміщення більше скидалося на залу, аніж на льох. На стіні висіла велика обірвана картина, а під нею стояв круглий чан.
На картині тьмаво вимальовувалися два обличчя: одне скорботне, обрамлене бородою, друге — сумовите обличчя юнака, що припав до грудей бородатого. Над головами в обох були німби. Під обривком картини біліла стіна.
Нагорі відлунювали кроки мешканців фортеці.
Ага обернувся і сказав напівголосно:
— Приготувати зброю! Підходьте обережно! І тихо! Тихо! Коли зірвемо двері, не смійте кричати. Якщо не побачимо нікого, зачекаємо, поки підійдуть наші. Прапороносці, негайно вилізайте на мури.
Два прапороносці виступили вперед.
Ага вів далі:
— Решта за мною, до воріт! Нікого не щадити! Найперше — обеззброїти вартових і швидко відчинити ворота. Зрозуміло?
— Зрозуміло,— глухо долинула відповідь.
Ага ступив крок уперед і завмер біля залізних дверей: він побачив великий чан, наповнений порохом.
Значить, вони в пороховому льоху, і у всіх цих бочках не вино, а порох.
Але Міклош теж зрозумів, куди вони потрапили.
Стоячи біля великого чана, він обернувся. Обвів поглядом озброєне стовписько, що дедалі збільшувалося. Лице його стало блідим і натхненним. Він підняв палаючий смолоскип і шпурнув його в порох.
9Коли труну опустили, Варшані гукнув нагору:
— Гей, люди!
У відповідь на поклик в люкові могильної ями з'явилися голови приголомшених людей. Один був без шапки, другий в іржавому шоломі, прикріпленому ременями до підборіддя.
Варшані знову крикнув:
— Це я, Варшані! Витягніть мене!
Він узяв Еву на руки і, ступаючи по трунах, підійшов до вірьовки, зв'язав дві петлі разом і сів на них.
Його підняли нагору.
Біля могильної ями нікого не було, крім двох священиків і двох селян, які опускали вірьовки. Вони з подивом оглядали Еву, яка, непритомна, лежала на траві, куди її поклав Варшані.
— Принесіть води! — сказав селянам Варшані.
Але тієї ж миті всіх оглушив пекельний гуркіт і осліпило полум'я: з Церковної вежі вихопився вогненний смерч, велетенським грибом метнувся до небес, вихором закружляв у повітрі почорнілі дошки, колоди, каміння, шматки дерева й людських тіл.
Вибух струсонув фортецю з такою силою, що всі захитались і попадали, наче їх причавила незрима велетенська рука. На землю дощем падало каміння, краплі крові, зброя, бондарні клепки і тріски.
Після вибуху кілька хвилин стояла мертва тиша.
Мертва тиша панувала і в фортеці, і за її мурами, в турецькому стані.
Всі розгублено озиралися, сторопілі, оглушені.
Чи небо повалилося на землю, чи земля розверзнулася і перетворилася в пекло, яке вивергає полум'я, готове втопити весь світ у вогненній зливі,— ніхто не знав.
«Турки вготували нам погибель!» — такою була перша і єдина думка всіх мешканців фортеці.
«Фортеця загинула!» — одне-єдине почуття охопило всі серця, перетворило їх у камінь.
Біля підніжжя Шандоровської вежі Гергей зв'язував кварти, наповнені «пекельним зіллям». Хвилею вибуху його відкинуло до щитів, що висіли на стіні.
Він підвів голову. В небі червонів вогняний смерч, а в його вирві кружляло чорне млинарське колесо. Над колосом сторч головою кружляв чоловік, поруч з ним — відірвана нога.
У Гергея ще вистачило самовладання стрибнути під склепіння вежі. І там він завмер, приголомшений усім, що сталося.
Та за хвилину всі заворушилися. Люди забігали, заметушилися, покидавши зброю, бігли солдати, кричали жінки, гасали, позривавшися з прив'язей, коні.
У турецькому стані вже лунали переможні вигуки, зводилися облогові драбини, і до фортеці хвилями ринули тисячі озброєних людей.
— Все! Кінець! — чутно було повсюди у фортеці серед стогонів і криків.
Розгублені жінки,
