Зірки Егера - Геза Гардоні

— Ламайте! — наказав ага.

Під ударами списів і ятаганів штукатурка швидко обсипалася. Важко було витягнути лише перші два-три камені, решта вже легше піддавалися натискові крицевих м'язів.

І все-таки на розбирання стіни пішло понад годину.

Коли щілина стала такою, що в неї міг пролізти чоловік, ага першим змусив пройти Міклоша.

Вони опинилися в просторому приміщенні. Як видно, раніше тут був винний льох. Всюди було понаставлювано бочки й бочечки. Дивувало тільки те, що саме приміщення більше скидалося на залу, аніж на льох. На стіні висіла велика обірвана картина, а під нею стояв круглий чан.

На картині тьмаво вимальовувалися два обличчя: одне скорботне, обрамлене бородою, друге — сумовите обличчя юнака, що припав до грудей бородатого. Над головами в обох були німби. Під обривком картини біліла стіна.

Нагорі відлунювали кроки мешканців фортеці.

Ага обернувся і сказав напівголосно:

— Приготувати зброю! Підходьте обережно! І тихо! Тихо! Коли зірвемо двері, не смійте кричати. Якщо не побачимо нікого, зачекаємо, поки підійдуть наші. Прапороносці, негайно вилізайте на мури.

Два прапороносці виступили вперед.

Ага вів далі:

— Решта за мною, до воріт! Нікого не щадити! Найперше — обеззброїти вартових і швидко відчинити ворота. Зрозуміло?

— Зрозуміло,— глухо долинула відповідь.

Ага ступив крок уперед і завмер біля залізних дверей: він побачив великий чан, наповнений порохом.

Значить, вони в пороховому льоху, і у всіх цих бочках не вино, а порох.

Але Міклош теж зрозумів, куди вони потрапили.

Стоячи біля великого чана, він обернувся. Обвів поглядом озброєне стовписько, що дедалі збільшувалося. Лице його стало блідим і натхненним. Він підняв палаючий смолоскип і шпурнув його в порох.

Коли труну опустили, Варшані гукнув нагору:

— Гей, люди!

У відповідь на поклик в люкові могильної ями з'явилися голови приголомшених людей. Один був без шапки, другий в іржавому шоломі, прикріпленому ременями до підборіддя.

Варшані знову крикнув:

— Це я, Варшані! Витягніть мене!

Він узяв Еву на руки і, ступаючи по трунах, підійшов до вірьовки, зв'язав дві петлі разом і сів на них.

Його підняли нагору.

Біля могильної ями нікого не було, крім двох священиків і двох селян, які опускали вірьовки. Вони з подивом оглядали Еву, яка, непритомна, лежала на траві, куди її поклав Варшані.

— Принесіть води! — сказав селянам Варшані.

Але тієї ж миті всіх оглушив пекельний гуркіт і осліпило полум'я: з Церковної вежі вихопився вогненний смерч, велетенським грибом метнувся до небес, вихором закружляв у повітрі почорнілі дошки, колоди, каміння, шматки дерева й людських тіл.

Вибух струсонув фортецю з такою силою, що всі захитались і попадали, наче їх причавила незрима велетенська рука. На землю дощем падало каміння, краплі крові, зброя, бондарні клепки і тріски.

Після вибуху кілька хвилин стояла мертва тиша.

Мертва тиша панувала і в фортеці, і за її мурами, в турецькому стані.

Всі розгублено озиралися, сторопілі, оглушені.

Чи небо повалилося на землю, чи земля розверзнулася і перетворилася в пекло, яке вивергає полум'я, готове втопити весь світ у вогненній зливі,— ніхто не знав.

«Турки вготували нам погибель!» — такою була перша і єдина думка всіх мешканців фортеці.

«Фортеця загинула!» — одне-єдине почуття охопило всі серця, перетворило їх у камінь.

Біля підніжжя Шандоровської вежі Гергей зв'язував кварти, наповнені «пекельним зіллям». Хвилею вибуху його відкинуло до щитів, що висіли на стіні.

Він підвів голову. В небі червонів вогняний смерч, а в його вирві кружляло чорне млинарське колесо. Над колосом сторч головою кружляв чоловік, поруч з ним — відірвана нога.

У Гергея ще вистачило самовладання стрибнути під склепіння вежі. І там він завмер, приголомшений усім, що сталося.

Та за хвилину всі заворушилися. Люди забігали, заметушилися, покидавши зброю, бігли солдати, кричали жінки, гасали, позривавшися з прив'язей, коні.

У турецькому стані вже лунали переможні вигуки, зводилися облогові драбини, і до фортеці хвилями ринули тисячі озброєних людей.

— Все! Кінець! — чутно було повсюди у фортеці серед стогонів і криків.

Розгублені жінки,