Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
«Щасти тобі»,— сказав я йому, але я знав, яке буде його щастя. Колись уранці я розгорну газету й прочитаю, що якийсь Роберт (чи він Роджер?) О’Шійн загинув в автомобільній катастрофі. Або був застрелений невідомими особами, коли сидів у машині в темному закутку біля придорожнього грального кубла під назвою «Завітай і прощавай», яке держав його роботодавець. Або того ж таки ранку сам, без сторонньої допомоги, зійшов на ешафот, бо у вирішальну мить устиг вистрілити раніше, ніж поліцай на прізвище — звісна річ — Мерфі. А може, все це було чи не занадто романтичне. Може, йому судилося жити вічно, пережити все і потім, коли врешті здадуть нерви (випивка, наркотики та й просто вік), він сидітиме день за днем під затягнутими сірою зимовою мрякою вікнами у півпідвальній залі публічної бібліотеки — такий собі хирлявий лисий дідок у брудній пошарпаній одежі, що схилився над ілюстрованим журналом.
І може, я, зрештою, зробив Ласунові погану послугу, не сказавши про те, що Хазяїна вбив Даффі, й не давши йому нагоди вдарити навпростець і закінчити своє життя, як увігнана в ціль куля. Може, я відібрав у Ласуна те єдине, що він заробив усіма своїми прожитими літами й що становило його справжню сутність, і тепер його життя, хоч як би воно склалося надалі, буде пустопорожньою низкою випадковостей, кислою і смердючою сироваткою істини, на зразок тієї, що її знаходиш, повернувшись із відпустки, у недопитій пляшці молока, залишеній в холодильнику.
Чи, може, Ласун мав щось таке, чого в нього ніхто не міг відібрати.
Ласун пішов, а я стояв у коридорі і, вдихаючи запах старого паперу й дезинфекції, на всі лади крутив у голові ту думку. Потім повернувся до читальної зали, сів за стіл і схилився над ілюстрованим журналом.
Коли я зустрів Ласуна в публічній бібліотеці, був місяць лютий. Я й далі жив отим прибраним собі життям, угорнувшись, наче в ковдру, у бездіяльність і непримітність. Проте якась переміна вже була як не в обставинах мого життя, то принаймні в моїй свідомості. І зрештою через кілька місяців, а точніше, у травні, та переміна, яку спричинила в моїй свідомості зустріч з Ласуном, спонукала мене навідати Люсі Старк. У кожному разі, тепер я розумію, що все було саме так.
Я подзвонив на ферму, де вона й досі жила. Голос її по телефону звучав спокійно. І вона запросила мене приїхати.
І ось я знов сидів у вітальні невеликого білого будинку, серед чорних горіхових меблів, оббитих червоним плюшем, і дивився на квітчастий килим. У тій кімнаті давно не відбувалося ніяких змін і ще довго не передбачалось. А от сама Люсі трохи змінилася. Вона поповнішала, у волоссі стала помітніша сивина. Тепер вона більше скидалася на жінку, яку нагадав мені той будинок, коли я побачив його вперше,— на статечну немолоду жінку в чистенькому сірому бавовняному платті, білих панчохах та м’яких чорних черевиках, що сидить на веранді в кріслі-гойдалці, склавши руки під грудьми, й відпочиває, бо всю денну роботу пороблено, а готувати вечерю чи доїти корів ще рано. Люсі поки що не стала такою жінкою, але років за шість-сім мала стати.
Я сидів, роздивляючись квітку на килимі, час від часу зводив очі на Люсі, тоді знову втуплював їх у квітку, а її погляд блукав по кімнаті з тим відчуженим виразом, з яким озирає все навколо добра господиня, щоб застукати на гарячому випадкову порошинку. Ми весь час казали щось одне одному, але то були вимушені, натужні й зовсім пусті слова.
Буває, знайомишся з кимось у відпустці біля моря і чудово бавиш з ним час. Або на якійсь вечірці, поки навколо дзвенять келихи і хтось хвацько витинає на фортепіано, заходиш десь у куточку в розмову з незнайомою тобі людиною, і здається, її розум гострить і править твій власний розум, і перед тобою відкриваються нові обшири думки. Або, поділяючи з людиною якісь сильні чи болісні переживання, виявляєш глибоку душевну спорідненість із нею. І потім ти певен, що коли ви зустрінетеся знову, твій веселий товариш по відпустці подарує тобі такі самі веселі хвилини, гострий на розум незнайомець розворушить твою заціпенілу думку, чуйний друг утішить тебе колишнім порозумінням. Та нерідко, а власне, майже завжди, виходить щось негаразд із веселістю, гострим розумом, чуйністю. Ви пам’ятаєте окремі слова, що їх казали один одному, але ви забули граматику. Ви пам’ятаєте рухи танцю, але музика вже не грає. Отак воно виходить.
Отак і ми сиділи досить довго, і хвилини спливали одна по одній, коливаючись, мов осіннє листя в тихому повітрі. Потім, після тривалої мовчанки, Люсі вибачилась і вийшла, а я залишився сам спостерігати, як падає листя.
Та вона скоро повернулася, несучи тацю з карафою холодного чаю, двома склянками, в яких стриміли пагінці м’яти, та великим домашнім тортом. Звичайне частування в такому білому сільському будиночку — холодний чай і домашній торт. Певно, вона спекла торт уранці, готуючись до моїх відвідин.
Гаразд, їсти торт — це теж якесь діло. Ніхто не сподіватиметься від тебе балачки, коли ти напхав рота тортом.
Та зрештою Люсі озвалася сама. Може, тому що на столі перед нею стояв торт, і хтось їв її торт, і вона знала, що це добрий торт, а в тій кімнаті вже багато років недільними надвечір’ями сиділи люди і їли торт,— може, тому вона й наважилася щось сказати.
Вона сказала:
— Ви знаєте, Том помер.
Вона сказала це зовсім спокійно, і я відчув полегкість.
— Так,— мовив я,— знаю.
Я прочитав про це в газеті, ще в лютому. На похорон я не поїхав. Вирішив, що досить з мене похоронів. І не написав їй листа. Просто не міг написати щиро, що я їй співчуваю, і так само не міг написати, що я її вітаю.
— Від запалення легень,— сказала вона.
І я пригадав, як Адам казав мені, що дуже часто в таких випадках смерть настає від пневмонії.
— Він помер швидко,— провадила вона.— За три дні.
— Еге ж,— мовив я.
Вона помовчала, тоді сказала:
— Я змирилася. Я тепер з усім змирилася, Джеку.
