Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

бенкет геройства відригнувся жовчю, і я відчув, що попався, заплутався, загруз, улип, наче віл у болоті, наче муха в липучці. Я не просто побачив себе і Анну учасниками змови, що зіткнула між собою Віллі Старка й Адама Стентона і призвела до їхньої загибелі. Все було куди гірше. Виходило так, що я вплутався у ще страхітливішу змову, значення якої не міг осягти. Виходило так, що сцена, яку я пережив перед тим, була лиховісною комедією, розіграною невідомо для чого й невідомо для кого, хоч я й знав, що якась публіка зловтішно спостерігає її з темряви. Виходило так, що в розпалі тієї сцени Малюк Даффі значливо, по-братерськи підморгнув мені своїм схожим на устрицю оком, і я зрозумів, що він знає моторошну істину: ми з ним близнюки, пов’язані між собою тісніше й фатальніше, ніж оті нещасні ярмаркові виродки, з’єднані стяжкою плоті, та хряща й струминкою крові. Ми з ним зв’язані назавжди, і я ніколи не зможу ненавидіти його, не зненавидівши себе, і любити себе, не полюбивши його. Ми з ним єдині перед недремним оком Вічності, із священної ласки Великого Ко́рча, якого всі ми повинні шанувати як бога.

І я тужився й корчився, наче віл чи муха, і жовч пекла мені горлянку, і нічого було ні відняти, ні додати, і я ненавидів усіх і все, й себе, й Малюка Даффі, й Віллі Старка, й Адама Стентона. «Гори вони всі вогнем»,— тупо повторював я, ідучи під зоряним небом. Усі вони здавалися мені однаковими. І я був такий самий, як вони.

Так тривало досить довго.

Я не повернувся в Лендінг. Я не хотів бачити Анну Стентон. Навіть не розпечатав листа, якого вона мені надіслала. Він лежав на туалетному столику, і щоранку мій погляд падав на нього. Я не хотів бачити нікого із знайомих. Я тинявся по місту, сидів у своїй кімнаті, сидів у барах, до яких раніше заходив рідко, сидів у перших рядах кінотеатрів, де милувався величезними потворними тінями, що жестикулювали, билися, сходились, обіймалися, щось урочисто виголошували, і це нагадувало тобі про все, про що ти тільки міг згадати. А ще я просиджував годинами у відділі періодики публічної бібліотеки, куди приходять, наче на вокзал, чи в добродійний осередок, чи в громадський туалет, бездомні бродяги й катаральні дідки і сидять, ялозячи газети, що розповідають про світ, в якому вони прожили по скількись там років, або ж просто сидять, сопуть і дивляться, як спливає по шибах угорі сіра плівка дощу.

У тій бібліотечній залі я й побачив Ласуна. Зустріти його там здавалося такою дивовижею, що я ледве очам своїм повірив. Але то був він. Його велика голова похилилася вперед, немов була заважка для кволого стебла шиї, і я бачив тонку й рожеву, як у немовляти, шкіру в тих місцях, де дочасно повилазило волосся. Короткі рученята в поморщених рукавах із синьої діагоналі симетрично лежали перед ним на столі, мов пара домашніх ковбас на м’ясному прилавку. Бліді опецькуваті п’ястки були сумирно згорнуті на жовтій лакованій стільниці. Він роздивлявся якийсь ілюстрований журнал.

Потім одна рука, права, швидким, майже невловним порухом, який я добре пам’ятав, шаснула вниз, під стіл,— мабуть, у бічну кишеню піджака,— і, повернувшись із грудочкою цукру, вкинула її до рота. Той майже невловний порух нагадав мені про інше, і я подумав, чи Ласун і тепер при зброї. Я поглянув на його лівий бік, під пахву, але не розглядів. Незмінний синій діагоналевий піджак завжди був йому завеликий.

Атож, то був справді Ласун, і я не хотів зустрічатися з ним. Якби він підвів голову, його погляд звернувся б просто на мене. І, поки його увага була поглинута журналом, я тихенько рушив до дверей. Я вже відступив убік і майже вийшов з поля його зору, коли він підвів голову і наші очі зустрілися. Він устав зі стільця й підійшов до мене.

Я непевно кивнув головою, що можна було витлумачити і як вітання, досить сухе й відчужене, і як знак вийти зі мною в коридор, щоб поговорити. Ласун обрав друге тлумачення і рушив слідом за мною. Я не став чекати його за дверима, а пройшов коридором до сходів (зали періодики в публічних бібліотеках чомусь завжди у півпідвалі, поряд із чоловічою вбиральнею), що вели у вестибюль. Він міг би зрозуміти й це негативно. Але не зрозумів. Він підтюпав до мене в своїх синіх діагоналевих штанах, що одвисали на заду й налазили брижами на тупоносі чорні черевики.

— Як-к-к… як-к-к…— почав він, болісно й винувато кривлячи обличчя і бризкаючи слиною.

— Та живу помаленьку,— сказав я.— А ти як?

— Г-г-га-а-разд.

Ми стояли в похмурому, тьмяно освітленому півпідвальному коридорі публічної бібліотеки, навколо нас на цементній підлозі валялися недокурки, позаду були двері чоловічої вбиральні, у повітрі тхнуло пересохлим папером, пилом і дезинфекцією. Було над полудень, десь пів на дванадцяту; з сірого неба надворі без упину капотіло, мов крізь геть промоклий ветхий тент. Ми подивились один на одного. Обидва знали, що прийшли сюди сховатись від дощу, бо більш податися нікуди.

Ласун почовгав ногою по підлозі, поглянув униз, потім знову звів очі на мене.

— Я м-м-міг б-би д-д-ді-і-стати роботу,— поважно сказав він.

— Та звісно,— озвався я досить байдуже.

— Я п-п-п-просто не х-х-хочу. П-п-поки що,— сказав він.— Н-не х-хочеться п-п-п-працювати.

— Та звісно,— повторив я.

— Я з-з-зібрав трохи г-грошей,— сказав він, ніби вибачаючись.

— Авжеж.

Він запитливо подивився на мене.

— А ви д-д-десь п-п-працюєте?

Я похитав головою і мало не повторив на своє виправдання щойно сказані ним слова — що і я міг би дістати роботу, якби захотів. Міг би сидіти тепер у світлому кабінеті поряд з кабінетом Малюка Даффі, поклавши ноги на стіл червоного дерева. Якби захотів. І коли я подумав про це з невеселим проблиском самоіронії, мені раптом наче блискавкою сяйнуло те, що відкрив переді мною сам господь бог. Даффі, подумав я, Даффі.

А переді мною стояв Ласун.

— Слухай,— сказав я і нахилився до нього в безлюдному коридорі.— Слухай, ти знаєш, хто вбив Хазяїна?

— Еге,— відказав він,— еге… т-той… п-п-п-па-а-длюка, я його з-з-застрелив.

— Еге ж,— мовив я,— ти застрелив Стентона…— Думка про Адама Стентона, колись живого, а тепер мертвого, пронизала мене гострим болем, і я раптом відчув ненависть до цього недоладного жалюгідного створіння.— Еге ж, ти його застрелив.