Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

— Я його з-з-за-а-стрелив.

— А що, як ти не все знаєш? — мовив я, нахиляючись до нього.— А що, як за Стентоном був хтось інший і підбив його на це?

Я дав йому час усотати це і спостерігав, як тіпається його обличчя, а він мовчить.

— А що,— провадив я,— а що, якби я сказав тобі, хто це, і навів докази?.. Що б ти зробив?

Раптом його обличчя перестало тіпатись. Тепер воно було гладеньке, наче в дитини, і зовсім спокійне, але той спокій ішов від величезного внутрішнього напруження, що може враз зробити обличчя ясним і незворушним.

— Що б ти зробив? — повторив я.

— Я б убив того падлюку,— відказав він. І ні разу не затнувся.

— Тебе повісили б,— сказав я.

— Я б-б-б убив його. Н-не можуть п-п-п-повісити, поки не вбив.

— Не забувай,— прошепотів я, нахиляючись ще ближче,— тебе повісили б.

Він звів очі й уп’явся в мене запитливим поглядом.

— Х-х-хто це?

— Тебе повісили б. Ти певен, що вбив би його?

— Х-х-хт-то-о…— почав він. Тоді вчепився в мій піджак.— В-в-ви знаєте… в-в-ви щось знаєте і не к-к-ка-а-же-те мені.

Я міг сказати йому. Я міг сказати: приходь сюди о третій, я тобі щось покажу. Я міг принести заяву Сейді, що лежала на столі в моїй кімнаті, і йому досить було поглянути на неї. Тільки поглянути. Це було б однаково, що натиснути спусковий гачок.

Його руки бгали й шарпали мій піджак.

— Ск-ка-а-жіть мені,— повторював він.

Тільки поглянути. Досконалий хід. Я міг би зустрітися з ним тут після обіду. Ми зайшли б до вбиральні, і він тільки поглянув би, а тоді б я пішов додому й спалив той папір. А втім, на біса його палити? В чому мене зможуть звинуватити? Я ж навіть попередив цього недоноска, що його повісять. На мені нічого не буде.

А він невідчепно й безсило шарпав мене й повторював:

— Ск-ка-а-жіть мені, зараз же ск-ка-а-жіть.

Який то був простий хід. І який досконалий. А прихована в ньому математично бездоганна іронія — це ж було б точнісіньке повторення ходу Даффі — вразила мене так, що я мало не засміявся вголос.

— Слухай,— сказав я Ласунові.— Перестань шарпати мене й слухай, і я тобі…

Він пустив мій піджак і сумирно стояв переді мною.

Він це зробить. Я знав: він це зробить. І який же то буде лихий жарт щодо Даффі! Я знов мало не засміявся.

На думку про Даффі я вмить побачив перед собою його обличчя: велике, кругле, масне, воно довірчо, по-братньому кивало до мене, ніби належно оцінюючи мій жарт, а тільки-но я розтулив уста, щоб вимовити його ім’я, Даффі підморгнув мені. Підморгнув відверто, як брат братові.

Я аж остовпів.

Ласунове обличчя знов почало тіпатись. Він видимо хотів повторити своє запитання. Я поглянув на нього згори вниз.

— Та ні, я пожартував.

Спершу на його обличчі відбилася безмежна спустошеність, потім — безмежна смертоносна рішучість. Не було навіть спалаху люті. Тільки холодна безхитра смертельна неминучість. В одну коротку мить його обличчя мовби заклякло в тій неминучості і стало скидатися на обличчя людини, живцем похованої в снігах,— колись давно, багато століть тому, може, ще за льодовикового періоду,— і всі ті століття льодовик дюйм по дюйму тяг її за собою, і раптом її обличчя в усій своїй первісній чистоті й смертельній безхитрості поглянуло на тебе крізь останній захисний панцер криги.

Я стояв перед ним цілу вічність. Я не міг ворухнутися. Я був певен, що настав мій кінець.

Та ось те крижане обличчя зникло. Переді мною знов було звичайне Ласунове обличчя, його завелика голова на кволій шиї, і він говорив:

— Я ж т-т-трохи не п-п-по-о-рішив вас.

Я облизав пересохлі губи.

— Я знаю.

— Д-д-да-а-ремно ви так з-з-зі мною,— жалісно промовив він.

— Пробач,— сказав я.

— В-в-ви ж знаєте, як мені т-т-тяжко, то д-д-да-а-ремно ви так…

— Я знаю, як тобі тяжко,— сказав я.— Пробач мені. Я винен.

— Г-г-га-а-разд,— мовив він.

Він стояв переді мною понурий, нещасний і здавався ще меншим, ніж звичайно,— наче лялька, з якої висипалася частина тирси.

Я пильно дивився на нього. Тоді сказав, мабуть, не так йому, як собі самому:

— А ти й справді вбив би його.

— Т-т-то ж був Х-ха-а-зяїн.

— Навіть якби тебе повісили.

— Не б-б-було ж більш т-т-та-а-кого, як Хазяїн. А вони його вб-били. Узяли та й вб-били.— Він почовгав ногами по цементній підлозі й подивився на них.— Він т-т-так д-д-до-о-бре говорив,— бурмотів він далі, затинаючись.— Х-ха-а-зяїн… Ніхто т-т-так не вмів. К-коли він говорив п-п-промову і всі к-к-кричали, то т-т-так і здавалося, що отут зараз виб-бухне.— Він підніс руку до грудей показати, де воно мало вибухнути. Потім запитливо глянув на мене.

— Еге ж,— погодився я.— Говорити він умів.

Ми постояли ще з півхвилини, більш не маючи чого сказати один одному. Ласун подивився на мене, тоді вниз, на свої ноги. Потім знову звів очі на мене й сказав:

— Ну, я, м-ма-а-буть, піду.

Він подав мені руку, і я потиснув її.

— Щасти тобі,— мовив я.

І він пішов угору сходами, дуже згинаючи в колінах свої куці ніжки, щоб ступати зі східця на східець. Коли він водив великий чорний «кадилак», то завжди підкладав собі за спину дві пласкі подушечки — такі, які беруть із собою, вирушаючи провести день на природі, або підмощують під коліно в каное,— бо без них йому важко було діставати ногами до педалей зчеплення і гальм.

Отак я востаннє зустрівся з Ласуном. Він народився в ірландських кварталах міста. Ще змалку він, недоросток, був на побігеньках у більших хлопців. Вони грали в бейсбол, але його до гри не приймали. «Гей, Опецьку! — гукали вони.— Ану збігай по битку!» Або: «Гей, Опецьку! Ану збігай по кока-колу!» І він бігав по битку й по кока-колу. Або казали: «Та заткнися ти, недоріко, пиши листи». І він затикався. Одначе колись і якось він таки навчився того, до чого був здатен. Коли ті оцупкуваті руки лежали на кермі, автомобіль виписував такі ж бездоганні віражі, які виписує ластівка навколо клуні. Коли ті блякло-голубі й немов мілководі очі прикипали до ствола 0,38, вони ясно бачили, напрочуд ясно