Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

Отож я допив віскі, кинув склянку на підлогу (вона не розбилася на м’якому килимі) і рушив геть. А коли вже дійшов майже до дверей, почув ззаду якесь хрипіння. Я озирнувся.

— Дарма,— прохрипів він.— У суді не доведете.

Я похитав головою.

— Ні, не доведемо. Але вам і так буде задосить клопоту.

А тоді розчинив двері і, не причинивши їх за собою, попростував довгим передпокоєм під величезною яскравою люстрою, аж поки вийшов у прохолодну вечірню сутінь.

Я глибоко вдихнув свіже повітря й подивився крізь гілля дерев на ясні зорі. Почував я себе пречудово. Свою сцену я провів просто-таки блискуче. Допік йому до самісінького нутра. Мене аж роздимало від гордощів. Усе в мені палало. Я був герой. Я був святий Георгій над повергнутим драконом; я був Едвін Бут92 і кланявся публіці з-за газових вогнів рампи; я був Ісус Христос з батогом у храмі.

Я був неабищо.

Та, дивлячись на ясні зорі, я враз обернувся на людину, що начастувалася всім найкращим, від супу до десерту та сигари «Корона», і почуває себе кумом королю, аж раптом де все й поділось — лишився тільки ядучий жовчний присмак, що заповз до рота із старого хворого шлунка.

Через три дні я отримав рекомендованого листа від Сейді Берк. У ньому говорилося:

«Дорогий Джеку!

Щоб ви не подумали, ніби я хочу ухилитися від своєї обіцянки, надсилаю заяву, про яку я вам казала. Вона належно засвідчена, нотаріально оформлена й міцно скріплена печатками, міцніше й не буває. Ви можете робити з нею все, що хочете, бо вона ваша. Це моє тверде слово. Вона ваша законна власність.

Що ж до мене, то я забираюся геть звідси. Я маю на увазі — не тільки з цієї богадільні-божевільні, а й з цього міста і з цього штату. Жити тут мені несила, і я тікаю. Заїду далеко, надовго, і, може, десь дихатиметься легше. Але моя двоюрідна сестра (місіс Сілл Ларкін, 2331, авеню Руссо), яка в мене за найближчу родичку, згодом матиме мою адресу, і, якщо ви захочете зі мною зв’язатися, напишіть через неї. Хоч де я буду, я зроблю все, що ви скажете. Якщо скажете приїхати, я приїду. Я не хочу, щоб ви думали, ніби я ухиляюся. Мені байдуже, хто про що дізнається. Я зроблю в цій справі все, що вам буде потрібно.

Та коли б ви спитали моєї поради, я б сказала вам: облиште цю справу. Не тому, що я люблю Даффі. Сподіваюся, ви наженете на нього такого страху, що він у штани накладе. Але все-таки раджу вам облишити це. По-перше, через суд ви нічого не досягнете. По-друге, якщо ви зведете все до політики, то в найкращому разі тільки перешкодите Даффі бути переобраним, а ви ж не гірше за мене знаєте, що його й так і кандидатом не висунуть. Хлопці нізащо не висунуть його, бо він пішак навіть за їхніми мірками. Він був усього-на-всього прихвоснем Хазяїна. А самій зграї це викриття анітрохи не зашкодить. Тільки дасть привід позбутися Даффі. Якщо ви хочете вдарити по зграї, дайте їй самій викопати собі яму, бо тепер, коли Хазяїна немає, вона не забариться це зробити. А по-третє, якщо ви витягнете на світ цю історію, тій вашій Стентон напевне не буде з цього добра. Може, вона справді така благородна й доброчесна, що сама захоче цього, як ви ото сказали, але ви будете йолопом. Мабуть, їй і так уже довелося скуштувати лиха, і ви зробите дурницю, якщо завдасте їй нових мук тільки через те, що вам забаглося погратись у взірцевого бойскаута, а з неї зробити Жанну д’Арк. Ви будете йолопом, навіть якщо тільки розкажете їй про все. В тому разі, коли досі не розляпали,— це було б на вас дуже схоже. Я аж ніяк не вважаю її своєю подругою, але вона, як я вже сказала, мала досить своїх прикрощів, і ви могли б дати їй перепочити.

Пам’ятайте, я не ухиляюся. Я просто даю вам пораду.

Тримайте марку.

Щиро ваша Сейді Берк»

Я прочитав заяву Сейді. Там говорилося все, що належало сказати, і кожна сторінка була підписана й засвідчена. Потім я згорнув її. Вона була мені ні до чого. Не через те, що я вирішив послухатися поради Сейді. Звісно, вона мала рацію. Принаймні щодо Даффі та зграї. Але щось зі мною сталося. Гори вони всі вогнем, подумав я. З мене було досить усього того, аж з душі вернуло.

Я знову подивився на лист. Отже, Сейді обізвала мене взірцевим бойскаутом. Що ж, для мене це була не новина. Того вечора, коли я зустрівся з Даффі і потім ішов вулицею під зорями, я обзивав себе й не так. Але її слова влучили в болюче місце і роз’ятрили його. І роз’ятрили тим дужче, що тепер я знав: воно не таке потаємне, як я думав. Про нього знала й Сейді. Вона бачила мене наскрізь. Читала як розкриту книжку.

Я міг похмуро втішатись хіба що однією думкою. Хай там як, а мені не довелося чекати, поки мене розгадає Сейді. Я сам себе розгадав того вечора, коли йшов від Даффі, пишаючись, як взірцевий бойскаут, і раптом у роті в мене розповзся ядучий жовчний присмак.

Що ж я розгадав? А ось що: коли я дізнався, що Хазяїна й Адама вбив Даффі, я відчув себе чистим і доброчесним і, топчучи Даффі, мав себе за неабиякого героя, бо вважав, що я ні до чого не причетний. Даффі був лиходій, а я благородний месник. Я потоптав Даффі і аж роздимався від гордощів, наче велика мильна бульбашка. Та раптом щось сталося, і рота мені сповнив отой жовчний присмак.

А сталося ось що: я раптом запитав себе, чому це Даффі був так певен, що я працюватиму на нього. І враз пригадав очі нахабного нікчеми-репортера біля цвинтарної брами, і всі інші очі, що дивилися на мене з таким самим виразом, і раптом збагнув, що намагався зробити з Даффі козла розгрішення, щоб скинути на нього свої гріхи, а самому лишитися осторонь,— і тоді весь мій тріумфальний