Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

— Зараз я маю на думці тільки цього одного,— заявив я.

Минув тиждень, і я все думав про цього одного (на той час мені почало здаватися, що єдиний можливий спосіб — викрити його в опозиційній газеті), коли раптом отримав записку, написану його власною рукою. Чи не зайшов би я до нього на кілька слів, запитував він. Коли мені буде зручно.

Мені було зручно зараз же, і, зайшовши до бібліотеки в Особняку, я побачив, як він царствено й свиноподібно розплився по великій шкіряній канапі, де звичайно сидів Хазяїн. Коли він підвівся й ступив мені назустріч, його черевики зарипіли, одначе весь він легенько колихався, наче роздуте тіло потопельника, що нарешті вивільнилося з грузького мулу і велично випливає на поверхню. Ми потиснули один одному руки, і він усміхнувся. Тоді жестом запросив мене сісти, і канапа застогнала під його тушею.

Чорний слуга в білій куртці приніс віскі. Я взяв склянку, але від сигари відмовився і сидів чекаючи.

Він сказав, як йому жаль Хазяїна. Я кивнув головою.

Він сказав, як усім хлопцям бракує Хазяїна. Я кивнув.

Він сказав, що діло все одно треба робити. Мовляв, так само вважав би й Хазяїн. Я кивнув.

Він сказав, як їм усе-таки бракує Хазяїна. Я кивнув.

Він сказав:

— Джеку, хлопцям дуже бракує і вас.

Я скромно кивнув і сказав, що мені їх також дуже бракує.

— Атож,— провадив він,— я оце днями сказав собі: хай тільки запряжуся, то неодмінно розшукаю Джека. Атож, Джек — саме такий хлопець, який мені потрібен. Хазяїн його дуже цінував, а що добре Хазяїнові, те добре й старому Даффі. Атож, сказав я собі, треба знайти друзяку Джека. Він — саме те, що мені треба. Безхитра душа. Такому можна довіряти. Цей не збреше, хоч ти його ріж. Його слово залізне.

— Це ви все про мене? — спитав я.

— Ну звісно,— відказав він.— І я хочу зробити вам пропозицію. Я не знаю точно, яка угода була у вас із Хазяїном, але ви мені скажіть, і я накину вам десять відсотків.

— Я не мав підстав нарікати на платню.

— Молодець, Джеку, оце мова білої людини,— сказав він і поважно додав: — Але зрозумійте мене правильно, я знаю, що ви були з Хазяїном отак.— Він підніс догори два гладкі білі лискучі єпископські пальці, немов для благословення.— Отак,— повторив він.— І зрозумійте мене правильно, це не в докір Хазяїнові. Просто я хочу, щоб ви знали, як я вас ціную.

— Дякую,— мовив я досить сухо.

Як видно, аж надто сухо, бо він злегка подався вперед і сказав:

— Джеку, я накину двадцять відсотків.

— Цього недосить,— відповів я.

— Джеку,— сказав він,— ваша правда. Цього недосить. Двадцять п’ять відсотків.

Я похитав головою.

Даффі видимо трохи розгубився, і канапа під ним рипнула, але він миттю опанував себе й усміхнувся.

— Джеку,— мовив він проникливо,— скажіть мені самі, яка сума вас улаштує, і я думаю, ми все залагодимо. Ви тільки скажіть, скільки буде досить.

— Не буде досить,— відказав я.

— Як?

— Слухайте,— мовив я,— чи не ви щойно казали, що я хлопець, чиє слово залізне?

— Ну звісно, Джеку.

— То ви повірите мені, коли і я щось вам скажу?

— Та певне, Джеку.

— Ну, то слухайте. Ви наймерзенніше падло, яке тільки бачив світ.

Якусь хвилю я втішався мертвою мовчанкою, що запала після моїх слів, тоді попер далі:

— І ви думаєте, що зможете мене купити. Авжеж, я розумію, навіщо це вам потрібно. Ви не певні, чи багато я знаю і що саме. Я був з Хазяїном душа в душу і знаю таки багато. У вашій грі я джокер91. Мене звуть Джек, але я не той Джек-простак, за якого ви мене маєте. Ви хочете скинути мене собі з-під низу колоди. Але не буде діла, Малюк, не буде діла. І це для вас страшенно кепсько, Малюк. А знаєте чому?

— Слухайте, ви! — промовив він владно.— Ви не дуже…

— Це страшенно кепсько, бо я знаю дещо. Багато чого знаю. Я знаю, що ви вбили Хазяїна.

— Брехня! — вигукнув він, аж звівшись на канапі, і канапа зарипіла.

— Не брехня. І не здогад. Хоч я мав би й здогадатися. Мені сказала Сейді Берк. Вона…

— Вона сама до цього причетна, сама причетна!

— Була причетна,— уточнив я,— а тепер уже ні. І вона своє слово скаже. Їй байдуже, що про це дізнаються. Вона не боїться.

— Даремно вона не боїться. Я…

— Вона не боїться, бо стомилася. Стомилася від усього, стомилася від вас.

— Я уб’ю її,— мовив він, і на скронях у нього виступив піт.

— Нікого ви не уб’єте,— сказав я,— і ніхто вже не зробить цього за вас. Тому що ви боягуз. Ви боялися вбити Хазяїна і боялися не вбити, але вам трапилася добра нагода. Ви зуміли обернути її собі на користь, Малюк, і, їй-богу, я став про вас кращої думки. Цей випадок відкрив мені очі. Розумієте, Малюк, усі минулі роки я не вважав вас за живу істоту. Ви були наче карикатура в газеті, з оцим своїм діамантовим перснем. Ви були в Хазяїна замість боксерської груші — він вас молотив, а ви терпіли і тільки кисло посміхалися. Ви були як той пудель. Ви чули анекдот про пуделя?

Я не дав йому часу відповісти. Почекав, поки він розтулить рота, і зразу ж повів далі:

— В одного п’яниці був пудель, і він скрізь тягав того пса за собою, від пивнички до пивнички. А знаєте чому? З великої любові? Ні, не з любові. Він тягав пуделя за собою, щоб плювати на нього й не бруднити підлоги. От і ви були в Хазяїна таким пуделем. І вам це подобалося. Подобалося, коли на вас плювали. Ви не були людиною. Не були живою істотою. Так я вважав раніше. Але я помилявся, Малюк. Щось ви таки мали всередині, що робило вас людиною. Ви ображалися, коли на вас плювали. Навіть за гроші.

Я встав, тримаючи в руці недопиту склянку.

— І тепер, Малюк,— сказав я,— коли я знаю, що ви жива істота, мені вас по-своєму жаль. Ви кумедний гладкий стариган, Малюк, у вас слабке серце, нікудишня печінка, обличчя ваше заливає