Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

— Дуже важка пацієнтка,— сказав лікар.

Сейді лежала в шезлонгу біля вікна, за яким був лужок, що спускався до невеликої річки. Її обчикрижені чорні патли були розкуйовджені, а біле обличчя у скісному надвечірньому світлі ще дужче, ніж будь-коли, скидалося на гіпсову маску Медузи, поколупану пострілами з дробовика. Одначе та маска лежала кинута на подушку, і очі, що дивилися з неї, належали їй. Вони належали масці, а не Сейді Берк. У них нічого не горіло.

— Привіт, Сейді,— мовив я.— Сподіваюся, ви не заперечуєте, що я приїхав вас навідати?

Вона якусь хвилю роздивлялася мене тьмяними очима.

— Приїхали то й приїхали,— відказала байдужно.

— Як ви себе почуваєте? — спитав я.

Вона повернула голову в мій бік і знов подивилася на мене довгим поглядом. На мить в очах її щось зажевріло, наче вітрець війнув над пригаслим жаром.

— Слухайте,— сказала вона,— я добре себе почуваю. Якого б то біса я мала почувати себе недобре?

— Ну й чудово,— мовив я.

— Я приїхала сюди не тому, що зі мною щось негаразд. Я приїхала тому, що стомилася. Мені треба було відпочити. Так я й сказала тому занудному лікареві: я приїхала сюди відпочити, бо стомилася, і мені не треба, щоб ви лізли до мене з розмовами, випитували, що в мене на душі й чи не сняться мені червоні пожежні автомобілі. Якби я, кажу, вилила вам, що в мене на душі, у вас вуха зав’яли б, та я приїхала сюди відпочити й не бажаю, щоб ви лізли мені в душу. Я, кажу, багато від чого стомилася, а найдужче стомилася від людей, і це стосується й вас, докторе.— Вона звелася на лікті й поглянула на мене. А тоді додала: — І вас це також стосується, Джеку Берден.

Я промовчав і навіть не ворухнувся. Тоді Сейді знов лягла й заглибилась у себе.

Сигарета в мене між пальців дотліла до решти, я запалив нову і аж тоді сказав:

— Сейді, я розумію, як вам тяжко, і не хотів би ворушити все те знов, але…

— Ні біса ви не розумієте,— озвалася вона.

— Ну, дещо… загалом,— мовив я.— Але приїхав я тому, що маю до вас одне запитання.

— А я думала, ви приїхали тому, що страшенно мене любите.

— Як по правді,— відказав я,— то й люблю. Ми довго працювали разом і завжди добре ладнали. Та я не про…

— Авжеж,— перебила вона мене і знову звелася на лікті,— усі ми там добре ладнали. Просто чудово, хай йому чорт.

Я почекав, поки вона знову відкинулась у шезлонгу й перевела погляд з мене на лужок та річку за вікном У ясному небі над верхівками кошлатих кипарисів по той бік річки летіла ворона. Потім вона зникла з очей, і я сказав:

— Адам Стентон убив Хазяїна, але йому самому таке ніколи й на думку не спало б. Хтось його підбурив. Хтось такий, хто знав, що він за людина і як став директором медичного центру, і знав…

Сейді, здавалось, і не слухала мене. Вона дивилася на ясне небо над кошлатими кипарисами, туди, де щойно пролетіла ворона. Я трохи помовчав, а тоді, уважно стежачи за її обличчям, докінчив:

— …і знав про Хазяїна та Анну Стентон.

Я знову помовчав, спостерігаючи, яке враження справлять на неї ці імена, але на обличчі її не відбилося нічого. На ньому була тільки втома — втома і цілковита байдужість.

— І я довідався про одну річ,— заговорив я далі.— Того дня Адамові подзвонив якийсь чоловік і розказав йому про Хазяїна та його сестру. І про всяке таке інше. Ви можете здогадатися, про що. Ну, Адам і знавіснів. Побіг до сестри, напався на неї, а вона нічого не заперечувала. Не така вона людина, щоб заперечувати. Гадаю, їй і самій набридло таїтися, і вона майже рада була, що все розкрилось і…

— Еге ж,— мовила Сейді, не обертаючись до мене,— розкажіть мені, яка вона благородна й доброчесна, та ваша Анна Стентон.

— Пробачте,— похопився я і відчув, як до обличчя мені прилила кров.— Здається, я відхилився від теми.

— Здається, таки відхилились.

Я помовчав. Тоді запитав:

— Отой чоловік, що подзвонив Адамові… Ви не здогадуєтеся, хто б то міг бути?

Вона нібито обмірковувала моє запитання. Якщо почула його, в чому я не був певен.

— Не здогадуєтеся? — запитав я.

— Не здогадуюсь,— відказала вона.

— Ні?

— Ні,— мовила вона, й далі не дивлячись на мене.— Та й не маю потреби здогадуватись. Бо я, уявіть собі, знаю.

— Хто? — запитав я.— Хто? — І вискочив з крісла.

— Даффі,— сказала вона.

— Так я й знав! — вигукнув я.— Мав би одразу про нього подумати! Хто ж би ще.

— А коли знали,— сказала Сейді,— то якого біса припхалися до мене?

— Мені треба було впевнитися. Треба було знати… Знати точно. Мені…— Я замовк і, стоячи в ногах шезлонга, подивився вниз на її обличчя, освітлене скісним промінням сонця.— Ви сказали, ви знаєте, що то був Даффі. А звідки ви знаєте?

— Пропадіть ви пропадом, Джеку Берден. Пропадіть ви пропадом,— мовила вона стомлено й повернула голову до мене. А тоді, дивлячись мені в обличчя, рвучко сіла в шезлонгу і вже не стомлено, а збуджено й гнівно сказала: — Пропадіть ви пропадом, Джеку Берден, ну чого вас сюди принесло? Чому ви завжди лізете скрізь? Чому не дасте мені спокою? Чому? Чому?

Я не відривав погляду від її очей на спотвореному болем обличчі — тепер вони палали люттю.

— Звідки ви знаєте? — тихо спитав я.

— Пропадіть ви пропадом, Джеку Берден. Пропадіть ви пропадом,— проказувала вона, немов молитву.

— Звідки ви знаєте? — спитав я ще тихіше, майже пошепки, і нахилився до неї.

— Пропадіть ви пропадом, Джеку Берден,— повторила вона.

— Звідки ви знаєте?

— А звідти…— почала була вона, тоді затнулася і знеможено, болісно повела головою, наче дитина в жару на подушці.

— Звідки? — наполягав я.

— А звідти,— мовила вона і впала назад у шезлонг,— що це я йому сказала. Я сама сказала йому подзвонити.

Он воно що. Он воно що, а я й не здогадався. Ноги