Позивний Бандерас - Артемiй Кiрсанов

– Ні,– сухо відрізав я. Я не мав бажання базікати зі Свєткою.

– От і мені так здалося. А люди ж телеку вірять! У нас тут лише російські канали, жодного українського.

– Десантник до Яни часто ходив? – перевів я розмову в потрібне мені русло.

– Частенько. Я її попереджала, що добром це не скінчиться. А вона мені: «Це мій єдиний шанс поїхати звідси й пожити по-людськи». Думала, що забере її з собою. Наївна.

– Вона весь час тут жила? – усе ж таки запитав я. Бажання дізнатися більше про свою колишню дівчину переважило.

– А куди їй дітися? Спершу тебе з армії чекала – не дочекалася. А потім плюнула й хотіла до Донецька поїхати, до родичів. Але тітка Нюра тяжко захворіла – рак. Довелося Янці повернутися – матір хвору доглядати. Усі заощадження на операцію витратили, у борги влізли – нічого не допомогло. Довго тітка Нюра мучилася, поки померла.

– Давно?

– Через рік після твоєї матері. Поховали їх поруч. Царство їм небесне. Відтоді Янка двома могилками й опікується. Вони ж подругами були – тітка Нюра й тітка Марія.

– А Льоха теж тут, у селі? – запитав я і відчув, як закалатало моє серце на думку про можливу зустріч.

– Був. Він, коли відсидів за крадіжку, у село повернувся. Пив багато. Нап’ється – до Янки йде. Вона його, звісно, жаліла. Але не склалось у них… Поїхав він, коли АТО почалося. Батя його казав, що в ополченні служить гранатометником. Дядько Степан тут живе. Можеш у нього сам запитати, якщо він розмовляти з тобою захоче.

– Немає нам про що говорити,– відрізав я. А подумки навіть зрадів, що не зустрінуся з Льохою, перед яким відчував провину. Може, і на краще, що він тепер мій ворог. Нарешті, ми підійшли до Яниного старого паркану, з облупленою фарбою. За парканом виднілася та сама біло-синя хата, яку я так волів забути. Безліч разів повертався сюди у снах із почуттям провини за покинуте кохання.

– Через цього десантника Янка на работу не ходить. Зачинилася вдома, за життя боїться.

Свєтка звичним рухом відсунула таємну засувку у хвіртці.

– Чого остовпів? – посміхнулась Свєтка, помітивши мою нерішучість.– Заходь.

– Говерло, зачекай тут.

– Плюс,– відповів боєць, напружено озираючись і не випускаючи з рук зброї.

Долаючи сильне хвилювання, я зайшов на подвір’я слідом за Свєткою і зачинив хвіртку. Яна, якій Свєтка заздалегідь зателефонувала і попередила про моє повернення, зустріла нас у вітальні. Я зупинився на порозі й побачив її, причепурену нашвидкуруч. Наші очі зустрілися. Нервова посмішка окреслилася на її як і раніше красивих вустах.

– Антон! Повернувся!

Удавано зраділа Яна і зробила крок назустріч, розкинувши руки для обіймів. Але мені чомусь не дуже хотілось обійматися. Яна зрозуміла це по моєму холодному погляду і заклякла на місці.

– Я вже не сподівалася тебе побачити,– і далі нервово посміхаючись, проказала вона.

– Ну, це…– втрутилася Свєтка, яка почувалася зайвою.– У мене повно роботи. До вечора, Янчику.

Свєтка підбадьорливо підморгнула подрузі і швидко пішла.

– Дякую, Свєтіку, побачимося,– встигла кинути навздогін Яна. Коли Свєтка вийшла, Яна знову наштовхнулася на мій вивчаючий погляд.

– Чого ж ти стоїш на порозі? Проходь.

Я зайшов у глиб хати, так і не вирішивши, із чого почати розмову. Швидким поглядом обвів кімнату, в якій майже нічого не змінилося, відколи я тут був востаннє. Кімната та й сама хата вже давно потребували ремонту. На вицвілих шпалерах висіли ікони в рушниках, поряд на серванті – фото тьоті Нюри з траурною стрічкою. У самому серванті – ще кілька фотографій Яни різного віку. На тумбочці працював великий телевізор із ледь чутним звуком. Транслювали новини по російському каналу, головною темою яких, звісно, був «конфлікт в Україні». Я підійшов до телевізора і вимкнув його.

– Ти, мабуть, голодний? – похопилася Яна.– Я зараз картопельки зроблю. І горілочку маю.

– Вибач, Яно…– озвався нарешті я.– У мене мало часу. Коли ти востаннє бачилася із десантником?

Яна здригнулася, часто закліпала очима, стримуючи сльози, що навернулися на очі, і врешті-решт заспокоїлася.

– Учора годині о п’ятій ранку пішов. Більше я нічого не знаю.

– Він мав ще якихось знайомих у селі?

– Ні. Тут усі ваших ненавидять. Називають фашистами.

Вона промовила це підкреслено злостиво, визивно.

– І ти так вважаєш? – поцікавивсь я.

З очей Яни миттю ринули сльози, наче греблю прорвало.

– Антоне, ми не бачилися дев’ятнадцять років,– захлинаючись від ридань та образи без упину заторохтіла вона.– І це все, що ти хочеш у мене спитати? А те, як я тебе з армії чекала, а ти мене покинув! Як твоя мати помирала? Як вона дільничному усі заощадження віддала? Тебе від тюрми врятувала? За що їй вітчим нирки відбив. А ти навіть на похорон не приїхав! Не хочеш про це дізнатися?

Я стояв перед колишньою коханою розгублений і присоромлений, не маючи відповіді. Раптом почув, як скрипнула мостина в іншій кімнаті. Рука інстинктивно схопила «калаш». Я обернувся й побачив у дверях знайому дівчинку Тоню.

– Це моя дочка,– поквапилася пояснити Яна.

– Від Льохи Кравцова?

– Ні. Від іншого. Ти його не знаєш. Льоха зараз в ополченні.

– Знаю,– відрубав я.

– Здрастуйте, дядьку Антоне,– спокійно привіталася дівчинка.

– Здрастуй, Тоню.

– Ви знайомі? – здивувалася Яна.

– Яно, мені треба йти,– урвав її я, обернувшись до дверей.

Але в цю мить Яна підскочила до мене і міцно вчепилася в мою руку.

– Не кидай нас, Антоне! – благала вона.– Мені лячно.

Я вивільнив руку і відсторонився від Яни. Мені чомусь був дуже неприємний її дотик.

– Я скоро повернуся. Обіцяю, вас ніхто не зачепить.

Я не міг залишатися далі поруч із Яною, не виказавши внутрішнього болю. Тому ще швидше за Свєтку вискочив із хати надвір і глибоко вдихнув гаряче повітря. Побачивши бочку з водою, кинувся до неї й умився. Після цього мені трохи полегшало. Вийшовши на вулицю, дав знак Говерлі прямувати за мною. Нестерпний біль у душі знову гнав мене з рідного села.

Перша зачіпка

Мореман з Індіанцем ретельно оглядали балку, де було вбито десантника. Досліджували кожний клаптик землі.

– Дарма ми тут повзаємо,– скиглив Мореман після години безплідних пошуків.

Узявши до рота травинку і відчувши її смак, Мореман подумав, що не такою він уявляв роботу контррозвідника. Йому хотілося пригод, гострих відчуттів: пильнувати за кимось небезпечним, переслідувати, битися, стріляти. А він мусить шукати «голку у копиці сіна», якої взагалі