Позивний Бандерас - Артемiй Кiрсанов

– А що мені Україна дала? Тюрму, злидні та війну. Залишався б ти тут, теж пішов би до ополчення.

Льоха нервовим жестом дістав сигарету і коробку з останнім сірником. Спробував викресати вогонь, але невдало – сірник зламався. Бандерас витяг запальничку й передав колишньому другові.

– Якщо ти такий патріот, чому дезертирував?

– Було чого.

Льоха із задоволенням затягнувся на повні груди, випустив цівку диму і вдячно кивнув Антону.

– А що за поранення? Хто тебе? Наші?

– Не ваші. І не наші. Кадировці, найманці, виродки! Їм байдуже кого за гроші вбивати!

Льоха стиснув кулака і кілька разів ударив ним об стіну. Потім зробив дві короткі затяжки.

– За що ж вони тебе так нагородили? – запитав після паузи Бандерас.

Льоха докурив сигарету й кинув недопалок у бляшанку з-під кави.

– Ти ж знаєш про підрив маршрутки? – примружившись, запитав Льоха.– Хочеш знати, як усе було?

– Хочу.

І Льоха почав розповідати…

Маршрутка

Стояв вересневий вечір, але розпечене повітря пашіло жаром, неначе в липні. Гранатометник Льоха як місцевий провідник вів за собою групу з трьох озброєних автоматами та ручним кулеметом бойовиків, у формі без знаків розрізнення. Вони зробили марш-кидок на десять кілометрів і трохи втомилися, але до призначеної точки повинні були дістатися вчасно.

За пагорбом відкрився такий знайомий для Льохи краєвид рідного краю – блакитне небо, річка, маленькі хатинки Веселого, безкрайні поля, терикони. Проходячи повз цвинтар, Льоха згадав, що похований тут його дід Матвій під час Другої світової війни теж бив фашистів і звільняв рідний край від загарбників. Правду люди кажуть, що історія час від часу повторюється. Тепер, мабуть, настала Льохина черга боронити свою домівку від бандерівців, київської хунти та американських піндосів. Щось таке казали по телевізору. А Льоха звик вірити російським новинам, бо інших тут просто не було.

Аслан, Кирпич і Толик, що йшли за Льохою, приїхали з різних частин Росії добровольцями захищати братнє російськомовне населення. Аслан був поліцейським у Грозному. Толик працював на заводі у Челябінську, а комбайнер Кирпич приїхав аж із-під Новосибірська.

Усі вони запевняли, що воюють по совісті, адже бачили в новинах, як бандерівці обстрілюють житлові квартали, школи, лікарні, вбиваючи мирне населення. Тому й не змогли всидіти вдома, та кинули все аби захистити Донбас і Україну, для якої Росія не ворог, а брат навіки.

Група залишила позаду балку і міст та, оминаючи український військовий табір, вийшла до дороги. Льоха подав знак командиру, що вони вже на місці. Аслан стрімко перебіг дорогу, сховався за кущами, і кивком голови підкликав Льоху до себе. Льоха зайняв позицію поруч з Асланом. Кирпич і Толик залишилися на іншому боці біля поцяткованого кулями дороговказа – «с. Веселе». Льоха витер піт із чола, й уважно вдивляючись крізь приціл гранатомета в дорогу, почувався супергероєм. Разом із братами-росіянами він здобуде велику перемогу та поверне собі Україну. Так вони пролежали майже півгодини.

– Де ж вони? Іншою дорогою поїхали чи що? – глянувши на годинника, прошипів російською Кирпич.

– Тут одна дорога,– упевнено заявив Льоха.– Я виріс у цьому селі.

– Годі базікати,– скомандував Аслан.– Ходок – досвідчений кріт. Зачекаємо.

Льоха не знав, хто такий Ходок, але довіряв авторитетному Аслану. Адже той заявляв, що Ходок сидить у самому укропському таборі й видає себе за бандерівця, щоб сповіщати наших про важливі конвої. От і зараз група чекала на мікроавтобус із командним складом бандерівських офіцерів. Однак машина ніяк не з’являлася. Аслан роздратовано чвиркнув крізь зуби, прислухався. Стояла цілковита тиша, гнітюче безгоміння широкого українського степу. Аж ось удалині почувся гуркіт мотора. Ген, на самому краю дороги, із-за рогу, нарешті, показався мікроавтобус.

– Ось вони. Приготуватися! – звівши руку, скомандував Аслан.

Льоха відчув, як кров прилляла до голови, та так, що аж у скронях застукотіло. Крізь віття було добре видно білий мікроавтобус, що наближався.

– Давай! – прошипів Аслан, ляснувши Льоху по спині.

Льоха підвівся і, вискочивши на дорогу, вправно поклав гранатомет на плече. Усе за інструкцією, як його навчали. Мікроавтобус їхав просто на нього. Льоха прицілився і хотів був уже натиснути на гачок, але, побачивши на лобовому склі автобуса маршрутну табличку «Єгорівка – Веселе», завагався.

– Чого чекаєш, мать твою! – крикнув Аслан.

– Це ж маршрутка! – не вірячи своїм очам, прокричав у відповідь Льоха.

– Маскуються фашики. Давай, Льохо! – заохочував Толик.

Аслан, побачивши, що Льоха вагається, спрямував на нього автомат.

– Стріляй! Або я тебе пристрелю!

Льоха почув, як пересмикнувся затвор «калаша». У голові лунала Асланова фраза: «Ходок помилятися не може!». Із цією думкою Льоха натиснув на спусковий гачок гранатомета. Водій мікроавтобуса за цей короткий час устиг помітити загрозу і спробував уникнути. Тому снаряд поцілив просто у бік мікроавтобуса, що почав розвертатися. Почувся важкий вибух. Мікроавтобус перевернувся, упав посеред дороги й запалав. Аслан і Толик відкрили нищівний вогонь із автоматів, а Кирпич додав свинцю з кулемета. Черги куль, немов металеві оси, прошивали обшивку мікроавтобуса, добиваючи пасажирів. Стріляючи на ходу, бойовики побігли до палаючого мікроавтобуса. Льоха, відчуваючи дзвін у вухах після пострілу, відкинув використаний РПГ4, дістав із-за спини автомат і поспішив слідом за товаришами. Перше, що побачив Льоха, наблизившись до мікроавтобуса,– це справді була звичайна маршрутка «Єгорівка – Веселе». Ніяких військових у ній не було. У розбитому вітровому склі стирчало скривавлене тіло мертвого водія, якого Аслан холоднокровно добив із пістолета. Толик і Кирпич почали методично розстрілювати людей, які залишились у салоні, мов м’ясники, що добивають худобу на бойні. Крізь задні дверцята машини виліз обгорілий літній чоловік років п’ятдесяти і, рятуючись, побіг у кущі. Толик дав навздогін автоматну чергу, убивши його наповал. Тим часом Кирпич уже почав копирсатися в речах пасажирів, забираючи гроші, мобілки та інші цінні речі.

Побачивши всю цю апокаліптичну картину Льоха сповільнив ходу. Його переповнювали розгубленість і страх від якого він відчував фізичну нудоту. Раптом Льоха почув жіночий голос, що стогнав і кликав його по імені.

– Альошо… Альошо…– чулося десь зовсім поруч.

Льоха здригнувся, але зазирнув у салон, який був заповнений трупами цивільних. У пораненій років шістдесяти жінці із закривавленим обличчям та сивим волоссям Льоха впізнав свою рідну тітку Катерину. Вона благально простягала до нього руки.

– Альошо! Допоможи!

У Льохи підломилися ноги. Він упав на коліна і простягнув руку, щоб допомогти тітці, але саме в цю мить її застрелив пострілом у