Позивний Бандерас - Артемiй Кiрсанов

Примирення

Над Веселим здіймався густий чорний дим. Було чутно поодинокі вибухи з боку сільради, де бойовики за наказом Манекена навмисно залишили вибухівку. Так краще для телевізійної картинки. Усе було зроблено професійно, щоб середньостатистична російська або проросійськи налаштована людина жахнулася, побачивши звірства українських карателів.

У яру під бетонною дамбою встигли заховатися близько двох десятків селян. Ті, що повірили у неможливе, і залишились живими. Усі лежали, позатулявши тілами дітей, боячись поворухнутися. Коли вибухи припинилися, Степан Кравцов перший підвівся і зійшов на дамбу.

– За що така кара, Господи? – підвів очі до неба, побачивши зруйноване село.

Кравцов відчув, як до горла йому підкотив клубок.

– Де ж ми тепер житимемо? – це питання турбувало селян, які з жахом дивилися на те, що залишилося від їхніх домівок.

– От фашисти! Мало їм маршрутки було. Усе село рознесли, бандерівці! – обурювалася тьотя Люба.

– Це не фашисти стріляли, а деенерівці,– пояснював пригнічений Кравцов.– Кадировці чи росіяни, хтозна?

– Посоромся, Кравцов! Вони ж Свєточку розстріляли! – не вгавала тьотя Люба.– Твій же син – Льоша за Новоросію воює! Його запитай, хто маршрутку із твоєю сестрою підірвав?

Усі втупилися в Льоху, який сидів поруч з Яною та Тонею. І Льохі серед людей привиділася загибла тітка Катя, яка з докором дивилася на нього.

– Звідки йому знати? – зітхнув старший Кравцов.

– Знаю, батьку! Це не укри! Я маршрутку підірвав!

Кравцов, Яна й усі інші не розуміючи дивилися на Льоху.

– Кепський жарт, Льохо,– спробувала розрядити ситуацію Яна.

Хотіла була обійняти Льоху за плечі, але він відсторонився.

– Я не жартую! – закричав Льоха.– Це я… я маршрутку… не укри!

Степан Кравцов відчув слабкість, у нього підломилися ноги.

– Ти? – насилу вимовив дядько Степан.– Як це?

– Із гранатомета.

– Але… Льохо, синку… Там же сестра моя була, Катя – твоя тітка.

Кравцов сів на землю й обхопив руками голову. Яна, котра стояла поруч із Льохою, інстинктивно відсунулася, у її очах Льоха побачив жах.

– Так, я вбивця! Фашист! Каратель! – прокричав Льоха.

Він стрімко видерся на дамбу. Ніхто не намагався його зупинити. Усі мовчали. Приголомшений Кравцов стояв серед односельців і дивився услід синові.

– Дядьку Степане, це всі? – несподівано почувся голос Бандераса.

– Що? – здригнувшись, обернувся Кравцов.

Неподалік стояли Женя й Антон, який тримав у руці ланцюг із переляканим Буцефалом. Побачивши хазяїна, пес зрадів.

– Питаю, це всі, хто врятувався?

– Усі, хто повірили,– прохрипів Степан.

– Де Льоха?

Кравцов опустив голову і заплакав.

– Яно, що сталося? Де Льоха?

Яна вказала рукою на поле.

– Там.

– Але ж там міни! – вигукнув Бандерас і кинувся туди.

– Він убити себе хоче! – заридала Яна.

Бандерас швидко наздогнав Льоху, який повільно просувався мінним полем. Намагаючись ступати по Льохиних слідах, Бандерас пішов за ним.

– Льохо, стій! Тут мінне поле!

– А мені байдуже!

– Зупинись! Зі смертю граєшся!

– А тобі що?! Я ж сепар! – сумно посміхнувся Льоха.– Це моя справа і моє поле!

Раптом із-під Льохиних ніг в небо зі свистом злетіла яскрава жовта ракета. Він зачепив сигнальну міну. Бандерас машинально присів, Льоха завмер. Скориставшись цим, Антон зробив кілька кроків і наблизився до Льохи.

– Якщо не зупинишся, підірвемося разом! А я помирати не хочу… Мене дівчина чекає, кохана. І тебе теж!

– Я тітку свою вбив! Нехай Бог вирішує, жити мені після цього чи ні! – істерично вигукнув Льоха і зробив крок.

Бандерас почув, як щось клацнуло, і миттєво присів. Звук свідчив, що Льоха наступив на міну, цього разу не сигнальну, але вибуху не було.

– Стій, ані руш!

Льоха слухняно застиг на місці. Ще кілька кроків, і Бандерас опинився поруч.

– Іди геть, Антоне. Мені кінець,– прошепотів Льоха.

Бандерас не зважав. Присів і, обережно відгорнувши землю, побачив протитанкову міну ТМ-62М із детонатором МВЧ 62. Така міна спрацьовує лише за ваги понад двісті кілограмів. Але що клацнуло?

– Іди, поки не пізно. Усім полегшає, якщо я сконаю,– не вгавав Льоха.

– Не гніви Бога. Якщо вижив після вибуху, виходить потрібен! – Бандерас придивився до міни.

– Кому? – іронічно запитав Льоха.

– Батькові, Яні!

Льоха замовк, а Бандерас дістав ножа й дуже обережно почав обкопувати міну. Вона лежала в землі під кутом, ніби на камені. Відгорнувши руками землю, Антон побачив під протитанковою міною, ще одну, маленьку – протипіхотну міну російського виробництва МС-3, заборонену для використання. Вона і клацнула, а не вибухнула тому що така міна спрацьовує не коли на неї наступили, а коли прибираєш вагу. Отакий смертельний подарунок українським саперам від російських братів. Бандерас набрав повні груди повітря, порахував до десяти, щоб заспокоїти нерви, зібратися з думками і вирішити, що вдіяти.

– Я вбивця,– проказав Льоха, ніби присуджуючи собі вирок.

– Льохо, ти сповістив про Ходока й урятував людей! – підбадьорював Бандерас друга. А сам подумав, що «сюрприз» не повинен вибухнути, коли Льоха забере ногу, адже вага протитанкової міни достатня аби втримати механізм.

– Ні… це ти їх урятував! – заперечив Льоха.

– Ми разом їх урятували. Чуєш? – Бандерас різко прибрав Льохину ногу з міни.

Вибуху не було.

– Усе, страшило, годі ворон лякати! Ходімо! – обійнявши врятованого друга, мовив Бандерас. Раптом Льоха заплакав.

– Пробач, Антоне…– несподівано проказав він українською. Бандерас відчув, як його очі наповнюються слізьми.

– І ти пробач, братику. Помилитися кожен може. Як у болото впасти. А от далі… Вирішуй, тонути чи вибиратися! – промовив Бандерас.

Антон глянув у бік Веселого. Вулиці, хати, майдан – усе було зруйноване «Градами» та вибухівкою. У рідне село Бандераса по-справжньому прийшла війна.

«За що така кара? Хто винен у цьому? Місцеві, які так старанно кликали сюди російські війська? Політики, що стільки років були байдужими до тутешніх мешканців? Російські найманці, що приїжджають заробляти на чужому горі? Кремль зі своїми імперськими амбіціями? Росіяни, які не бунтують проти війни, яку розпочав їхній уряд? Усі винні!» – розмірковував Антон.

Бандерас відчував і свою провину. Адже йому теж майже двадцять років було байдуже до села та рідної матері.

На дамбі стояли селяни, яких Бандерас урятував разом із Льохою, Яною, дядьком Степаном, а також бійцями своєї групи – Індіанцем, Говерлою та Мореманом. Із усієї групи серед живих залишився він один. Отже його головну місію ще не виконано. Війна триватиме, доки таких, як Ходок і Манекен, не буде знищено. До повного звільнення України від кровожерливих найманців