Позивний Бандерас - Артемiй Кiрсанов
Мені допомагало тільки те, що я добре знав цей лабіринт. Нарешті у кінці тунелю у сяйві місяця мені вдалося розгледіти силует незнайомця. Він був середнього зросту у плащ-наметі і з великим наплічником за спиною. Незнайомець вийшов із шахти, і я прискорив ходу.
Вихід був доволі вузьким і низьким, подолавши його, я опинився в яру. Позаду залишився вкритий буйною рослинністю вхід до шахти, який неможливо було б помітити, не знаючи заздалегідь про його існування. Переді мною лежала долина, за якою миготіли вогні Веселого. Незнайомця ніде не було видно, його як водою змило. Я почав був сходити на пагорб, але раптом зачепив ногою сигнальну міну. У вечірню тишу увірвався гострий, різкий, верескливий свист, темне небо розірвало яскравим спалахом, осяявши на мить усе навколо, як удень.
Водночас зі спалахом із валу почав працювати кулемет. Я лише встиг стрибнути вбік і скотитися до яру, де сховався від куль, але мене вихопили променем прожектора, і за якусь мить по мене спустилася група вевешників.
– Лицем до землі! – пролунав чийсь наказ.
– Хлопці, я свій! Капітан Саєнко,– спробував пояснити, підвівши голову.
– Мовчи, гаде! Лицем до землі, я сказав! – прокричав хтось просто наді мною.
Сперечатися було безглуздо, і я виконав наказ.
– Максим’юк, що знову сталося? – раптом почув я вже знайомий голос Чорного.
– Якийсь військовий, каже що свій,– доповів Максим’юк.
– Олена! – звернувся до мене Чорний.
– Вівця! – промовив я другу частину пароля і підвів голову.
– Бандерас? – здивувався він.
– Так, майоре,– відповів я.
– Максим’юк, трясця твоїй матері, перш ніж здіймати галас, треба запитати пароль,– сердився Моляр.– Ходімо зі мною, капітане!
Ми повернулися до табору. Моляр пропустив мене вперед, і я зайшов до його намету. Він запалив світло. Обличчя Моляра було червоним. По характерному запаху я зрозумів, що майор уже прийняв на груди грамів 200 або й 300 і тому, мабуть, був роздратований, що його відпочинку завадили. На столі біля розкладачки було багато виробів із деревини: люльки й різні фігурки звірів.
– Якого біса, капітане? – зажадав пояснень Чорний.
– Вибачте, майоре! Не спиться, от і блукаю по табору.
– За табором,– заперечив майор.
– Трохи заблукав.
– Заблукав? Ти ж казав, що місцевий! – нагадав Чорний.
– Був… дев’ятнадцять років тому!
– І що, ностальгія замучила? Вийшов на рідне село подивитися? – сам вибудував логіку моєї поведінки майор.
– Так… спогади дитинства! – погодивсь я.
Моляр підійшов ближче і раптом недовірливо втупився в мене важким колючим поглядом.
– Розумію, це я розумію. Але ось чого не розумію, як тобі вдалося непомітно вийти з табору! – Чорний не запитував, а скоріше вимагав і чекав від мене пояснень.
– Так… я ж місцевий!
Чорний іронічно посміхнувся на мою відповідь.
– Гаразд, усі ми люди! Може вип’ємо по чарці, Антоне?
Чорний дістав із кишені фляжку та чарки.
– Вибач, не п’ю,– відмовивсь я.
Моляр пильно подивився на мене.
– Можу йти? – урвав я мовчанку.
– Іди, і будь обережний – наступного разу може бути міна, а не сигналка! – зауважив майор.– Ти ж сапер, сам усе повинен знати.
– На добраніч! – побажав я Чорному у відповідь і вийшов надвір. Чорний теж визирнув із намету, і я знову відчув на собі його важкий погляд. Цікаво, сам він знає про цей хід чи ні. Багато б я віддав, аби дізнатися, хто це вийшов із табору.
Яр
Табір ще спав, коли закамуфльована група саперів-розвідників вийшла з отвору шахти за межами «секретів». Минула перша доба із трьох відведених на виконання завдання, а інформації про диверсанта досі було обмаль. Крім того, що смертельний удар десантнику завдав професіонал і до того ж відмінним бойовим ножем, більше майже нічого не відомо.
Група дійшла до того місця де Бандерас уночі втратив з виду невідомого військового. Він вирішив нічого не казати про цю пригоду своїм підлеглим. Доки його бійці встановлювали нові сигнальні міни, Бандерас звірився з мапою, на якій було нанесено шлях безпечного проходу через заміновану долину, що лежала перед ним. Вочевидь невідомий військовий теж був знайомий із мапою, бо без перешкод подолав небезпечний маршрут. Антон шукав хоч якісь сліди таємничого військового, який уночі залишив табір. Але, на жаль для розвідника, стояла суха погода, земля була тверда, мов камінь, і ніяких слідів на ній не було. Хто ж міг порушити наказ комбата і піти до села? Чорний точно був у таборі. Його Бандерас бачив на власні очі. Цікаво, де перебував Купол? Треба перевірити!
Оновивши про людське око в долині сигнальні міни, щоб збити з пантелику вартових, сапери-розвідники зайшли за пагорб і дісталися яру, де вчора знайшли тіло сержанта Музики. На прим’ятій траві, де лежало тіло десантника, ще залишилася його закипіла кров. «Отже поки що головна підозра падає на Чорного,– розмірковував Бандерас.– Він колишній беркутівець, добре володіє холодною зброєю і мав бойового ножа, що міг би стати знаряддям убивства. Заява про крадіжку ножа цілком може бути провокацією. Але це все ще треба довести».
Бандерас намагався уявити картину нападу на десантника.
– Місцевість тут відкрита – сепару не було де сховатися,– зробив логічний висновок Індіанець, ніби прочитавши думки Бандераса.
Авжеж, убивство сталося точнісінько посеред яру, де кожен кущик і вся місцевість зусібіч чудово проглядалася,– розмірковував далі Бандерас.
– Говерло, стань на місце десантника,– тихо скомандував Бандерас.
Коли Говерла виконав наказ, Бандерас вийняв ніж і підійшов упритул до бійця.
– Отже, удару було завдано у груди. Тобто, вбивця стояв обличчям до десантника,– розмірковував уголос Бандерас і повільно вдарив Говерлу у броник руків’ям ножа.– Десь приблизно так.
– Маячня! – миттєво заперечив Мореман.– То що, десантник дивився в очі вбивці і не захищався?
«Це перше, що спало на думку, коли я побачив тіло,– розмірковував Бандерас.– Музика бачив убивцю. Якби десантник угледів беркутівця, він би одразу напружився. Але є один варіант, коли таке можливо».
– Це природно, якщо вони знайомі,– зауважив Бандерас уголос.
«Чи міг би це бути Моляр? – подумки розкручував далі свою версію Антон.– Теоретично так, бо він теж “свій” – людина від якої не чекатимеш небезпеки».
– Свій, із табору… Ходок? – уголос
