Позивний Бандерас - Артемiй Кiрсанов

і Говерла швидко подолали порослий бур’яном город і дісталися паркана, який відмежовував ділянку Яни від ділянки Кравцових. Антон відшукав у паркані потаємний хід, яким його друг Льоха користувався, щоб скоротити шлях на іншу вулицю. Відсунувши шматок шиферу, Бандерас потрапив у сад. Ось дві знайомі яблуні й турнік між ними, на який вони з Льохою колись вішали боксерську грушу. Зробили її самі, набивши мішковину піском, і лупцювали, доки не збивали руки до крові. Зараз турнік зіржавів і глибоко ввійшов у дерева, ніби виріс із них. За яблунями Антон завважив знайомий із дитинства двоповерховий цегляний будинок батьків Льохи.

Тим часом габаритний Говерла ледь проліз у шпарину, наробивши трохи шуму. За мить від будинку долинув гавкіт собаки, котрий почув чужаків. Бандерас докірливо глянув на Говерлу – непомітно підкрастися до будинку вже не вийде. Утім, хоч би Говерла й відчував провину, виправити щось не було можливості. Діяти треба було дуже швидко, доки диверсант не оговтався. Бандерас жестом наказав Говерлі обійти будинок, а сам метнувся до дверей.

Біля входу середнього розміру дворняга рвався з прикутого до масивної собачої будки ланцюга. Бандерас, не звертаючи уваги на пса, підбіг до дверей. Почувся скрегіт замка. Антон утиснувсь у стіну. Двері прочинилися.

– Що, Буцефале? Чужий? – упізнав Бандерас голос Льохиного батька Степана Кравцова.

Дворняга й далі захлинався гавкотом і рвався з ланцюга у бік Бандераса. З дверей першим вистромилося дуло старої мисливської рушниці, а потім уже показався і сам Кравцов.

– Хто тут? Виходь! – наказав Кравцов.

Бандерас засунув пістолета за спину і зробив крок до Кравцова, піднявши вгору руки. Дядько Степан зреагував на несподіваний рух і наставив рушницю на Антона. Їхні погляди зустрілися.

Дядько Степан дуже змінився за ці дев’ятнадцять років. Антон пам’ятав його міцним, спортивним чоловіком без шкідливих звичок. Після загибелі батька, Кравцов став для Бандераса єдиним авторитетом і був здатний стримати вісімнадцятирічного хулігана. Але життя взяло своє. На схудлому знервованому обличчі дядька Степана відбилося все його нелегке життя за ці останні два десятки років: ув’язнення Льохи, початок війни, смерть дружини і трагічну загибель рідної сестри, яка їхала у тій клятій маршрутці.

Кравцов дивився на Антона, немовби відчуваючи, що перед ним хтось знайомий. Бандерас не встиг промовити і слова, як Говерла, завдав дядькові удару ззаду прикладом по потилиці. Кравцов, знепритомнівши, упав. На його сивому волоссі з’явилася червона цівка крові. Бандерас так люто глянув на Говерлу, що той відчув,– знову зробив щось не так, але не міг уторопати, що саме. Антон кинувся до Кравцова, аби перевірити, чи є в того пульс.

– Живий,– полегшено прошепотів Бандерас.– Більше жодної самодіяльності без наказу!

Говерла мовчки згідливо кивнув і пошепки відповів:

– Плюс!

– Заходимо на рахунок три! Один, два, три!

Бандерас увірвався до хати разом із Говерлою, який тримав автомата напоготові. Проминувши коридор, вони вбігли до кімнати, де спиною до них сидів військовий у формі Збройних сил України та копирсався у своєму наплічнику.

– Руки вгору! – гаркнув Бандерас так, що військовий пересмикнувся, але відразу підніс угору руки у блакитних гумових рукавичках.

– Говерло, візьми наплічника! – віддав ще один наказ Бандерас, тримаючи військового на прицілі. Говерла вхопив наплічник передбачаючи, що той буде важким, але він виявився напрочуд легким. Говерла відкрив наплічника якомога ширше, але, крім медикаментів, нічого не побачив. Про всяк випадок він запустив у нього руку.

– Вибухівки немає,– розчаровано доповів Говерла.

– Обернись! Тільки повільно! – наказав військовому Бандерас.

Військовий обернувся. Це була зовсім не та людина, яку сподівався побачити Бандерас. На них із Говерлою дивилася перелякана лікарка Ірина, яка також нічого не розуміла.

– Ірино? – не стримав здивування Говерла.

– Фух, а я вже думала, що сепари,– полегшено зітхнула лікарка.– Ви що тут робите, сапери?

Бандерас змушений був показати Ірині справжнє посвідчення.

– Капітан Саєнко, військова розвідка. А тепер ви, док, скажіть мені, що тут відбувається?

– Он воно як! – спохмурніла Ірина.– Коли вже так, то йдіть за мною.

Бандерас із Говерлою слідом за Іриною спустилися сходами до підвалу. Тут горіло світло. Серед стелажів із консервацією, картоплею, цибулею та мішків з іншими овочами розвідники помітили чоловіка у військовій формі російського зразка з нашивкою «Новороссия», який лежав на примістку. Чоловік ворухнувся. Говерла відразу наставив на сепара автомат.

– Ось людина, яку я лікую,– мовила Ірина.

– Це ж не людина, а сепар! – обурився Говерла, не відводячи автомата.

– Він без зброї, поранений! – вступилася за сепара Ірина.

Сепар трохи підвівся на ліктях. Бандерас одразу помітив, що в нього забинтовані плече і стегно правої ноги.

– Він потребує медичної допомоги. А я лікар! – зауважила Ірина.

Бандерас пильно вдивлявся в пораненого. Заросле щетиною кругле лице, зелені очі, русяве давно не стрижене волосся, ніс нерівний, видно, що був зламаний.

– Льоха? – промовив Антон.

Сепар, примруживши очі, теж уважно вдивлявся в обличчя Бандераса.

– Антоне? Бандерасе??! – здивувався Льоха.

Він зрадів і відразу принишк, роздивившись на формі Бандераса офіцерські шеврони.

– Говерло, забери Ірину, та йдіть нагору. Треба надати допомогу господарю.

Говерла зрозумів, що командир хоче залишитися наодинці з черговим своїм знайомим. «Як узагалі могли доручити полювання на диверсанта людині, яка має стільки знайомих сепаратистів»,– читалося у погляді Говерли, коли він, пропустивши вперед Ірину, ішов із підвалу.

Залишившись із Льохою сам на сам, Бандерас сів на табурет біля нього.

– Не сподівався, що побачимося,– почав розмову Льоха.

– Я теж не думав…– тяжко зітхнув Бандерас.

– Це вже скільки? Двадцятка вже, як ти змотався?

– Приблизно, так.

– Що ж, тоді у твоєї мамки знайшлися грошенята від нар тебе відмазати, а в мого батька – ні.

Запала мовчанка. Бандерас із Льохою то дивились один на одного, то відводили очі. Антон сотні разів уявляв собі цю зустріч, навіть боявся її, але не гадав, що вона буде такою: у підвалі, із пораненим Льохою, одягненим у військову форму ворога.

– Отже, за сепарів пішов?

– Землю свою захищати.

– Від кого?

– Від київської хунти та бандерівців,– пропагандистською фразою з телевізора відповів Льоха.

– То я теж хунта? Але це і моя земля.

– Чорта пухлого! Ти свою землю покинув. І мене, і Янку, і матір. Тебе не хвилювало, як ми тут живемо?!

Льоха аж звівся від напруження, але відразу відчув біль у нозі і знову ліг.

Бандерас замовк, до його горла підкотив клубок, а серце стислося від болю. Льоха казав йому в обличчя ту правду, якої він не хотів чути.

– Я тільки тепер розумію, що від себе тікав,–