Позивний Бандерас - Артемiй Кiрсанов

– Покидьок, тварюка! – вилаявся Буров, повертаючись на своє місце за столом, де Борис уже налив йому кухоль самогонки.

Я звівся на ноги і глянув на матір. У неї в очах стояли сльози. Однак у мене це не викликало жодного співчуття. Для мене вона була зрадницею. Залишатися далі на подвір’ї не було сенсу, і я пішов геть.

– Яке ж весілля без бійки? – долинув позаду голос дільничного Бориса.– Гірко!

Знову почувся передзвін кухлів, і хтось почав рахувати:

– Один, два, три, чотири…

– Знайоме місце? – урвав мої спогади Говерла, який терпляче чекав і мовчав увесь цей час.

– Рідна хата…– відповів я.– Ходімо далі. Магазин у центрі села.

Говерла здивовано зиркнув на мене, наче не знав, що я з цього села. А може, і справді був не в курсі. Я вийшов, щільно причинивши хвіртку, залишивши там, на подвір’ї, спогади, що відволікали мене від справи.

Продавщиця

У магазині було задушливо, хоча і працював вентилятор. На мухоловках, що звисали з облупленої стелі, було повно мух, але ще більше їх літало над прилавком із продуктами. Гладка продавщиця Свєтка, тридцяти восьми років із пишними формами та яскраво-червоною помадою на губах, стоячи за прилавком, обмахувала газетою хліб, захищаючи його від знахабнілих комах. Навпроти Свєтки стояли дві місцеві жінки п’ятдесяти років – невисока, гладка та кругла тьотя Валя та худа і довга тьотя Люба, які зайшли сюди обговорити останні новини. Усі троє втупились у маленький телевізор, що працював у кутку магазину. По російському «Першому каналу» показували новини. Звісно, головну увагу приділяли «громадянській» війні в Україні. Дикторка гаряче засуджувала «каральні операції» українських військових проти мирного населення Донбасу, і через слово таврувала їх «бандерівцями» та «фашистами». Гладка тьотя Валя уважно вслухалась у текст і весь час тяжко зітхала.

– Що ж це вони роблять, паразити?! От гади! – із розпачем коментувала вона, осудливо хитаючи головою.

– Тонька мала казала, що укри хотіли до села йти – помститися за свого! Добре, що командири їх стримали! – поділилася Свєтка.

– Хіба ми його вбивали? – злякалася полохлива тьотя Люба.

– А яка їм різниця? Вони хлопчика маленького взяли й розіп’яли! Ні за що! – підняла очі до неба і перехрестилася тьотя Валя.– Одне слово – фашисти!

– Гадаєте це правда? – засумнівалася Свєтка.

– Я що – брешу, по-твоєму? – обурилася тьотя Валя.– Своїми вухами чула по «Першому каналу»!

У цей момент двері прочинилися, і до магазину зайшли Бандерас і Говерла з автоматами у руках. Жінки дивилися на військових і від переляку та несподіванки не знали, що й сказати. Виникла пауза.

– Здрастуйте, жінки! – привітався Бандерас.

– Зачинено у нас! Переоблік! – подолавши страх, випалила Свєтка.

Бандерас одразу впізнав у продавщиці свою колишню однокласницю – Свєтку Логвинчук. Колись вони сиділи за однією партою. Свєтка завжди мала вдачу матері Терези. Ще маленькою повсякчас годувала безпритульних тварин. Її мати працювала офіціанткою у місцевому кафе, де недоїдків ніколи не бракувало. Коли Свєтка йшла до школи, за нею, мов за вожаком, постійно тягнулася зграя бродячих псів, яких потім відганяв від дверей шкільний вахтер. Для Антона Свєтка завжди була вірною подругою і помічником у вирішенні домашніх завдань. У старших класах Свєтка помітно погладшала, настільки, що перестала привертати до себе увагу хлопців. Але коли хтось насмілювався дражнити Свєтку «жирдяйкою», Антон ставив нахабу на місце. За це Свєтка частувала Антона смачними пиріжками власного приготування.

– Ми ні в чому не винні. Чого ви прийшли? – заголосила тьотя Валя.

Бандерас упізнав у тьоті Валі колишню начальницю відділу ЗАГСу. Вона завжди зверхньо ставилася до інших, вважаючи себе представником сільської еліти.

– Вас захищати,– спокійно відповів Бандерас.

– Якби такі як ви не приходили, нас і захищати не треба було б! – безапеляційно виснувала тьотя Валя.

– Свєто, не впізнаєш? – Бандерас глянув просто в очі продавщиці.

Свєтка уважно придивилася до Бандераса. Вираз її обличчя миттєво перетворився зі стривоженого на радісний.

– Та ну! Антон? Саєнко?! – недовірливо запитала Свєтка.– Де ж ти валандався майже двадцять років?

Жінки круглими від подиву очима втупилися в Бандераса. Антон ствердно кивнув головою і жестом наказав Говерлі опустити автомат.

– Як був бандитом у школі, так і залишився! – нарешті вигукнула тьотя Люба.

Тьотя Люба була завучем із виховної роботи, але це не заважало їй гнути матюки і палити за школою. Вона добре знала Антона з поганого боку. Безліч разів прізвище Саєнка фігурувало у кривавих бійках і нахабних витівках.

– Поговорити б треба,– спокійно промовив Бандерас до Свєтки, ігноруючи колишню вчительку.

– Авжеж! – радісно озвалася Свєтка, із цікавістю розглядаючи Антона.– Давай поговоримо!

– Свєта, ми тебе одну не залишимо! – попередила тьотя Валя, перезирнувшись із подругою.– Правда, Любо?

Люба перелякано глипала на велетня Говерлу з автоматом і, якби не паралізуючий страх, давно б залюбки втекла з магазину.

– Валентино Андріївно, не бійтеся! – упевнено проказала Свєтка, намагаючись заспокоїти жінок.– Зі мною все буде гаразд! Я Антона не боюсь!

– Дивися сама, як знаєш,– недовірливо промовила тьотя Валя.– Раптом що, ми поруч!

Тьотя Валя з гордо піднесеною головою, але досить швидко вийшла з продмагу. Слідом вибігла і тьотя Люба.

– І про що ти хотів поговорити? – кокетливо запитала Свєтка.

Бандерас уважно роздивлявся некрасиве обличчя однокласниці. Версія, що хтось із місцевих приревнував Свєтку до десантника, розсипалася на очах. Він не розумів, що десантник міг знайти в ній привабливого. Хоча, звичайно, про смаки у коханні не сперечаються.

– Розкажи про десантника, який до тебе вчащав,– почав Бандерас.

– Ні! Не до мене! – заперечила Свєтка.

– Не до тебе? А до кого?

– До змінниці – Янки твоєї!

Бандераса ніби вдарило струмом. Яна ще тут? Як він дивитиметься в очі жінці, яку покинув дев’ятнадцять років тому? Але уникнути зустрічі з важливим свідком не було ніякої можливості.

Бандерас. Зустріч з Яною

Я йшов знайомою з дитинства вулицею. Селяни, котрі сиділи по своїх домівках, вороже стежили за мною й визирали крізь шпарини зашторених вікон. Розлючені пси, відчувши чужих, гавкали з обох боків вулиці з-за парканів. Колишня однокласниця Свєтка торохтіла мені про життя у селі. Говерла йшов слідом на відстані кількох метрів, наче соромився підслуховувати нашу розмову.

– Живемо, як на вулкані,– теревенила Свєтка, яка вочевидь була рада моєму поверненню.– Не знаєш, чому вірити й кого слухати. А по телеку таке розповідають, що волосся дибки.