Позивний Бандерас - Артемiй Кiрсанов

– Потрібні не здогади, а факти,– відрізав Бандерас.– Огляньте тут усе, а я навідаюсь у село до продавщиці.

– Там повно ватників,– попередив Мореман.

– По-перше, не ватників, а наляканих війною людей,– урвав його Бандерас.– Вони теж українці, просто їм задурили голови зомбоящиком. А по-друге, там є той, хто співчуває нам і сповістив про Ходока. Треба його знайти.

– Краще не ходити поодинці. Це небезпечно, командире,– підтримав Моремана Індіанець.

– Гаразд,– погодився Бандерас.– Говерло, підеш зі мною.

– Плюс! – із готовністю вигукнув Говерла.

Бандерас дістав мапу. Бійці скупчилися навколо нього. Мореман був трохи пригнічений, адже він теж хотів піти у село, а от Індіанець навпаки відчував піднесення: нарешті в нього буде серйозне завдання – шукати сліди вбивці.

– Повертатися будемо іншою дорогою,– інструктував Бандерас.– Хочу все перевірити. Індіанцю, Моремане, зустрінемось у північній балці.

– Плюс! – одночасно відповіли Індіанець і Мореман.

– Виконуйте,– скомандував Бандерас і зробив Говерлі знак іти за ним у бік села.

Бандерас. Повернення у Веселе

Що ближче ми з Говерлою підходили до села, то частіше билося моє серце. Коли їхав сюди – не відчував такого хвилювання. Я намагався не думати про це і дихати рівномірно, але марно. Хоча мати давно померла, родичів у селі не залишилося, сама рідна місцевість викликала бурхливі емоції. Кожна стежка, кожне дерево, кожен пагорб нагадували про минуле. От праворуч велика плакуча верба, під якою ми ховалися з Яною від грози й палко цілувалися. А в цих заростях верболозу, ми з батьком різали лозу на грибні кошики. Під цим дерев’яним містком ми з Льохою ставили вершу на карасів. Далі земляний вал, а за ним уже Веселе. Цікаво, чи пам’ятають мене тут? Чи залишився хтось зі знайомих? Куди поїхала Яна? Яка вона зараз? Певно, уже заміжня, має дітей. А Льоха? Що з ним сталося? Не хотілося б із ним зустрітися. У тому, що він сів до в’язниці, була частка моєї провини.

Такі думки атакували мій мозок. Мені хотілося закричати, аби урвати їхній потік. У цей момент я відчув на собі запитливий погляд Говерли. Хлопець тримав автомат напоготові, не розуміючи, чому я зупинився на краю села та важко дихаю. Зустрівшись із моїм поглядом, він відвів очі і продовжив уважно роздивлятися навкруги. Сконцентрований – це добре, подумав я.

Від поривчастого степового вітру зашелестів очерет, ми перейшли через вал і побачили будинки Веселого. Я йшов попереду, Говерла рухався трохи позаду, прикриваючи спину. От рідна вулиця, де ліхтарі вночі, мабуть, горять, як і раніше, лише на свята. А от паркани зустрічаються нові – металеві та кам’яні. Ми наближалися до будинку, де я виріс – напіврозваленої хати, із дерев’яним парканом, колись зеленого кольору. Я знову зупинився. Відчинив хвіртку, яка, скрипнувши, немовби привітала мене з поверненням, і зайшов на подвір’я. Тут усе поросло бур’яном, кропивою та будяками. Вишневий сад, що його так любив і пестив батько, постарів і почасти висох. Після того як батько загинув у шахті, його вже ніхто не доглядав.

Як зараз пам’ятаю худу, мов смерть, листоношу, яка відчинила цю ж саму хвіртку та принесла жахливу новину: завал гірської породи, під яким загинули троє шахтарів. Серед них – мій батько. Шахта була аварійною. Начальник дільниці Буров знав про це, але все одно відправив батька до забою. Але замість покарання Буров, ще не минуло й року після загибелі батька, одружився з моєю матір’ю. Цього чорного дня я не забуду ніколи…

Дев’ятнадцять років тому на святкуванні того ганебного весілля тут, на подвір’ї, стояв накритий стіл із закусками та великим бутлем каламутного самогону. На чолі столу сиділи моя мати в гарній вишиванці, червоній спідниці та її наречений Буров у чорному костюмі з батьковим командирським годинником на руці. Убивця і крадій, який одягнув на себе чужі речі й одружився із жінкою своєї жертви. Поруч із Буровим сидів шафер – дільничний Борис у цивільному сірому костюмі. Серед гостей були подруги матері: тьотя Валя та тьотя Люба; а з іншого боку сидів батько Льохи – Степан Кравцов, Яна з матір’ю та сусіди – баба Дуся з дідом Захаром.

Коли я зайшов на подвір’я, гості вже були почервонілі й веселі від випитого.

– За молодих! Гірко! – прокричала баба Дуся.

Усі почали горланити «Гірко!», а коли вже новоутворене подружжя припинило цілуватися, влаштували вітальний передзвін. Від цієї картини в мені піднялася хвиля гніву. Буров, наче відчув на собі мій повний люті та зневаги погляд. Він озирнувся та, відпустивши матір, підвівся мені назустріч.

– Антохо, синку, іди-но сюди! – заволав вітчим п’яним голосом, наливаючи в кухоль каламутної самогонки.– Випий за мамку з татом. Будь мужиком!

Я підійшов до столу. Буров простягнув мені кухоль. Несподівано я вибив кухоль із його руки.

– Я тобі не синок! – прокричав я в обличчя вітчиму.– І тобі більше не син! – додав матері.– Ще й року по батькові не минуло, а ти вже в ліжко до іншого стрибнула!

– Щ-о-о-о? – заревів Буров.

Алкоголь робив його ще тупішим, аніж він був.

– Петре, будь ласка, не заводься! Зрозумій його! – мати намагалася заспокоїти й угамувати вітчима.

Мати схопила Бурова за руку, але він грубо відштовхнув її, так, що вона ледве не впала.

– Та я не заводжуся! Просто, не розчув, що він сказав. Повториш, хлопче?

Буров вийшов із-за столу і наблизився до мене.

– Ну, що ти там бовкнув… синку?

– Я тобі не син! – повторив я твердо, витримавши його кілкий вовчий погляд і не відвівши очей.– І це не твоя хата! Забирайся, звідки прийшов!

Буров посміхнувся своїми жовтими зубами та з усієї сили вдарив мене по обличчю.

Удар був таким сильним, що я впав.

– Швидше я тебе звідси витурю, гаденя! Стерво! – примовляв вітчим, б’ючи мене ногами і не даючи оговтатися.

– Дай йому ще! Сисунцю невдячному! – волав із-за столу п’яний шафер Борис.

Перелякані гості посхоплювалися зі своїх місць. Мати з вереском кинулася мене захищати.

– Облиш його! Не чіпай! Припини! – голосила вона.

– Дядьку Петре! Не треба! – кричала Яна, яка теж метнулася мені на допомогу.

Мати впала на коліна та обхопила ноги вітчима, аби той припинив мене бити. Яна затулила мене собою. Буров зупинився й перевів дух. На мить стало так тихо, що навіть чутно було, як дзижчать мухи.

– Яно, забери звідси Антона! – благала мати.

Яна допомогла мені підвестися й потягнула