Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Натовп стояв нерухомо, мовчки, затамувавши подих, чекаючи чогось страшного.

Та ось царськi врата в храмi розчинились, в них з’явився у повному парадному облаченнi намiсник монастиря — отець Єлпiдифор — i рушив до виходу в супроводi дияконiв, хлопчикiв iз свiтильниками та хору, а слiдом за ним потяглася довга вервечка iєромонахiв, ченцiв i послушникiв. Мимовiльний шепiт пробiг по юрбi, i все раптом затихло.

Єлпiдифор зупинився бiля аналоя, поряд з яким було укрiплено ветхий запорозький прапор, у багатьох мiсцях пробитий кулями й почорнiлий вiд порохового диму.

За ним стали шiсть старших священнослужителiв, а по праву руку Аркадiй у дияконському облаченнi та Антонiй. Хор i решта ченцiв оточили священнослужителiв. Залiзняк i Найда стали перед вiйськовим прапором.

— Благословен бог наш! — виголосив отець Єлпiдифор.

Усi схилили голови й почали хреститися.

— Благословен, господе мiй, укрiпи руки мої на ополчення i персти мої на брань, — голосно почав читати отець Антонiй. — I врятуй мя з рук синiв чужих, їхнi-бо уста глаголють суєту, i десницi їхнi сiють неправди.

В тишi, що запала навкруги, голос Антонiя лунав гучно й чiтко; натовп пошепки повторяв слова псалма i з вiрою й надiєю ревно хрестився.

Та ось Антонiй замовк, i грянув хор.

— З нами бог, розумiйте язицi й покоряйтеся, яко з нами бог!

Урочистий спiв широкими хвилями розливався довкола, i бадьорi, владнi звуки його проникали в серця людей, наповнюючи їх звитягою; здавалося, люди вiдчували, як з кожним звуком їхнi сили мiцнiшали i в душах зростала вiдвага.

Коли хор замовк, Антонiй знову виступив уперед i почав читати молитву.

Чим далi вiн читав, тим натхненнiше бринiв його голос, непохитна впевненiсть вiдчувалася в ньому й передавалась усiм присутнiм.

А блискавки страшними зигзагами розтинали чорне склепiння неба, немов свiдчили про велич всесильного бога, який може прихиляти небеса, запалювати свiтила й збурювати моря.

Замовк Антонiй, i наперед виступив отець Аркадiй.

Його смагляве обличчя в ореолi чорних кучерiв було мужнє й суворе, очi свiтилися гнiвом.

Натовп заворушився.

Аркадiй звiв очi до неба i почав проголошувати урочисту єктенiю. Його могутнiй бас, наче грiм, прокотився над головами людей i досяг останнiх рядiв.

Молитву за молитвою читав отець Аркадiй, i за кожною з них натовп хрестився i падав на колiна…

Останнi Аркадiєвi слова, якими вiн закликав на голови ворогiв i зрадникiв кару господню, прозвучали страшним пророцтвом. I в ту ж хвилину чорне склепiння неба розверзлося, на мить показалася бездонна глибiнь, сповнена тремтливого слiпучо-бiлого свiтла, немов iз-за розiрваної завiси, що вiддiляла небо вiд землi, глянуло на оповитий мороком дiл нестерпно блискуче око.

Усi на мить зажмурили очi, але чорна завiса неба знову зiмкнулась, i пролунав голос отця Єлпiдифора:

— Яко ти єси крiпость i пристановище людям своїм i тобi подобає всяка слава, честь i поклонiння, отцю, синовi й святому духу, нинi, i прiсно, i во вiки вiкiв. Амiнь!

Служба йшла своєю чергою, урочистий спiв змiнювався молитвами.

Петро стояв у переднiх рядах i сам не розумiв, що дiється з ним: немов якiсь могутнi крила виростали в нього за плечима, немов душа росла, й ширилася в грудях, i рвалася вперед, назустрiч грiзному невiдомому, немов м’язи його мiцнiшали й наливалися залiзною, незламною силою, i все минуле життя, i всi злигоднi, й смерть батька, i загибель Сари, i всi власнi образи й кривди — все це вiдходило далеко назад, а серце охоплювало одне пристрасне бажання: вiддати своє життя за рiдний край.

Настрiй однiєї людини передавався, iншим, наелектризований натовп з блiдими обличчями й блискучими очима горiв одним бажанням, i якби в цю хвилину його оточило навiть стотисячне вiйсько, воно було б розбите, воно не встояло б перед страшною силою геройського духу, що пробудився в серцях змученого люду.

Та ось настоятель Єлпiдифор повернувся обличчям на захiд i, знявши руки до неба, почав читати молитву на всю силу свого старечого голосу:

— Господи, боже наш, що послухав Мойсея, який простяг до тебе руки свої… Ти i нинi почуй нашу молитву й воїв, що зiбралися тут, благослови, i укрiпи, i дай їм серце мужнє на супротивних ворогiв, ангела свiтлого пошли їм, щоб ворога подолати…

При перших словах молитви всi попадали на колiна.

Отець Єлпiдифор окропив свяченою водою прапор i, насилу пiднявши важке древко, передав його Залiзняковi, який побожно опустився навколiшки.

— Прийми корогву сiю, небесним благословенням освячену, — промовив настоятель, поклавши руку на похилену Залiзнякову голову. — Хай же буде вона ворогам християнського роду страшна й жахлива, i хай дасть тобi господь благодать i допоможе во славу iменi його пресвятого пройти мужньо ворожi полчища неушкодженим. Во iм’я отця, сина i святого духа. Амiнь!

Залiзняк з благоговiнням прийняв корогву iз старечих рук. Єлпiдифор пiдняв кропило й пiд голосний спiв окропив свяченою водою найближчi ряди.

Як тiльки стих заключний хор, настоятель зупинився проти Залiзняка i, простягши руки до натовпу, iз зусиллям заговорив високим голосом:

— Чада мої возлюбленi! Засмученi й беззахиснi дiти! Господь нинi почув стогiн i ридання нашi й повелiв змiнитися скорботi на радiсть. Вам належить визволити святу церкву i край рiдний вiд мук та наруги лядської. Не бiйтеся сильних i прегордих ляхiв. Господь, який дарував перемогу людям Iзраїлевим над сильним Амаликом, господь, який укрiпив отрока Давида i допомiг йому перемогти Голiафа, господь, який звелiв сонцю зупинитися i колись дарував нашому преславному гетьмановi Богдану перемогу над полчищами лядськими, дарує й вам перемогу, i укрiпить серця вашi, i пошле на допомогу полчища свої небеснi, i оберне гордiсть лядську в переляк i жах, i утвердить, i возвеличить церкву нашу на вiки вiчнi. Не бiйтеся, та аще кого й спiткає смерть, хай не бентежиться серце його, бо нiхто так не угоден боговi, як той, хто поклав душу за вiру свою.