Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— Друже мiй, брате мiй! — вигукнув Залiзняк, коли Антонiй прочитав папiр. — Та хто тобi дав, та де ти роздобув цей папiр? Чого ти ранiше не сказав менi про нього?
— Бо ще не настала остання хвилина.
— Хто тобi дав його?
— Знайшов у потаємнiй скриньцi отця Мельхiседека… — вiдповiв отець Антонiй, опустивши очi.
— Чи так це, отче? — i Залiзняк пронизав отця Антонiя допитливим поглядом.
— Не час, козаче, дошукуватися, звiдки указ i хто привiз його! — збудженим голосом вiдповiв отець Антонiй. — Благо, що вiн є! Сплюндрована Україна й свята церква волають про допомогу… Лише це волання є непреложною iстиною… Iди ж i переможи ненависних латинян, сокруши їхню гординю й визволи країну вiд єгипетського ярма… А для цього — будь-яка зброя придасться… Амiнь! — закiнчив вiн.
— Присягаюсь, що з цим папером, — вигукнув Залiзняк, стискаючи в руцi пергамент, — усе пiде за мною, i душi замучених полетять попереду вiйська на люту кару ворогам!
Полковник мiцно обняв отця Антонiя i, сховавши за пазуху дорогоцiнний папiр, поспiшно вийшов у присiнок.
Не встиг вiн ступити й кiлька крокiв, як за його спиною почулося тихе шарудiння й двi тонкi руки схопили його за рукав.
Залiзняк швидко озирнувся i, здивований, побачив Прiсю. У напiвтемрявi присiнка важко було розгледiти вираз її обличчя. Полковник бачив тiльки великi чорнi очi дiвчини, якi з тугою дивилися на нього.
— Це ти, Прiсю, дитя моє? Що з тобою? — ласкаво промовив вiн.
— Господи боже! — тремтячим голосом заговорила Прiся. — Пане полковнику, зараз ножi святитимуть, вранцi похiд i пан полковник залишить нас!
— Нi, нi, голубко моя! — перебив її Залiзняк. — Я не залишу тебе, я домовився з отцем намiсником, ти житимеш у монастирi.
— Не те, не те! — з тугою вигукнула дiвчина. — Пан полковник пiде з козаками, а на вiйнi, ой боже милий, — усе може трапитись! Страшно й подумати!
— Господь над усiма нами!
— Над усiма нами, а батька замучили! — Прiсин голос урвався, i все тiло її затрусилося вiд глухого ридання.
Залiзняк, як мiг, заспокоював Прiсю.
— Хто за бога, за того й бог. Не переможуть нас ляхи, а монастир укрiплений, i я залишу в ньому достатньо вiйська.
— Не про себе я, не про себе… — палко вiдказала дiвчина. — Хай мене закатують, хай мене спалять, хай посадять на палю ляхи, — хто я? Дурна, нiкому не потрiбна дiвчина, а якщо… Ой боже мiй, боже мiй!..
— Та що з тобою? — здивовано спитав Залiзняк. Прiся зiбралась iз силами й заговорила швидко-швидко, наче боялася втратити рiшучiсть:
— У мене є прохання, таке прохання… Якби пан полковник погодився, я б усе життя… Я знаю, що я недостойна, але, як собака, слухатимусь кожного слова, доглядатиму пайового коня… Нiхто не дiзнається, я обрiжу собi коси, одягну жупан… Ох, якби пан полковник погодився… Я не можу тут залишитись, я помру вiд туги, вiд страху, що пан полковник сам на вiйнi, що нiкому захистити його!
— Ти, ти збираєшся захищати мене?! — вражено вигукнув Залiзняк. — Бiдна маленька дитино, та чи знаєш ти, що таке вiйна? Там смерть щохвилини заглядає у вiчi.
— Усе, усе витерплю! — вигукнула Прiся, судорожно чiпляючись за руку Залiзняка. — Кiстьми ляжу, душу свою занапащу, тiльки б з паном полковником…
— То хай же буде по-твоєму, мiй маленький джуро, тiльки пам’ятай — не ти мене, а я тебе захищу вiд будь-якого напасника! — полковник пригорнув до себе дiвчину й нiжно поцiлував її в чоло.
— Ви… ви… мене… — Прiся схопила Залiзнякову руку i, заливаючись сльозами, почала палко її цiлувати.
Якийсь сумнiв, якийсь невиразний здогад ворухнувся в душi козака.
— Прiсю! — запитливо промовив вiн i, взявши дiвчину за пiдборiддя, пiдвiв її голову й пильно заглянув у вiчi.
Але Прiся вмить випорснула iз Залiзнякових рук i зникла в глибинi двору.
Якусь мить полковник стояв здивований i зворушений цiєю несподiваною сценою, коли нараз почув протяжний удар дзвона.
Залiзняк труснув головою i рiшуче пiшов до виходу.
Вийшовши на високий ганок, вiн на мить зупинився, вражений красою величної картини, яку являв тепер собою монастирський двiр.
Увесь майдан, аж до самих возiв, поставлених пiвколом, був поспiль забитий людом. Усi стояли, скинувши шапки, тихо, мовчазно, нерухомо, з нетерпiнням чекаючи початку вiдправи.
Перед пiвколом возiв яскраво горiли у важких ставниках восковi свiчки, а вниз схилом гори, немов розсипанi зiрочки, збiгали вогники. З возiв поздiймали ножi й шаблi, їхнi вiдточенi леза тьмяно блищали, коли на них падало тремтливе, мигтюче свiтло.
На чорному тлi ночi горiв i сяяв огнями храм, ще рiзкiше вiдтiнюючи навколишнiй морок. Крiзь вiдчиненi дверi храму видно було його середину, залиту свiтлом панiкадил.
Зiрницi спалахували частiше й частiше, блискавки розтинали чорну пелену ночi й немовби виривали на мить iз пiтьми обриси страшних, потворних хмар, якi розповзалися по всьому небу, й контури дрiмучого лiсу, що з усiх бокiв оточував гору, на котрiй стояв монастир.
Грому не було чутно; навiть найменший подих вiтерця не колихав нерухомого повiтря, але небо дихало якоюсь страшною загрозою, i щось зловiсне було в безшумному летi мигтючих
