Останні орли - Михайло Петрович Старицький

У натовпi почулися натхненнi вигуки й схлипування жiнок. Вiд душевного хвилювання голос Єлпiдифора набрав ще бiльшої сили:

— Сього мужа, — промовив вiн, показуючи на Залiзняка, що стояв бiля нього з прапором у руцi, — свята церква, єдина нинi заступниця ваша, благословляє вiйськами; серце його чисте перед богом! Вiн поведе вас на ворога, i всi тiкатимуть перед ним, i щезнуть вороги нашi, — настоятель пiдняв високо над головою срiбний хрест, — перед хрестом цим, яко щезає тьма перед лицем сонця!

— Присягаюся перед лицем всемогутнього бога! — вигукнув Залiзняк дужим голосом, що, проте, на мить затремтiв од хвилювання. — Присягаюся, — i вiн зняв до неба праву руку, — що життя моє до останньої краплини кровi вiддам за нашу святу зганьблену вiру, за вас, мої рiднi брати, i за нещасний наш край!

— Слава, слава батьковi Максиму! — пролунав з натовпу захоплений вигук у вiдповiдь. — I ми присягаємося померти за вiру, за тебе, батьку, i помститися за рiдний край!

Бурхливi вигуки пiдхопила луна й понесла вниз по горi, де вони гримiли з новою силою i котилися в непроглядну далечiнь.

— А ось — брат i товариш мiй Найда! Його iм’я вiдоме всiм вам, друзi мої! — голосно мовив Залiзняк, обнявши за плечi свого помiчника.

— Найда! — пролунало звiдусiль. — Чернець Найда! Г погляди всiх з забобонним жахом звернулися до козака, про якого в народi уже давно розповiдали чудеса.

— Так, Найда, — палко вiв далi Залiзняк. — Чернець, якого бог покликав для святої бранi, вiн поведе вас разом зi мною!

— I я перед усiма вами присягаюся, — схвильованим голосом промовив Найда, — що поки не побачу визволеним мiй край, поки не почую переможного спiву в наших церквах, доти не буде менi життя!

— Слава Найдi! Помста ворогам! — крикнули всi одностайно.

— Так, друзi, так, помстимося! — iз запалом вигукнув Залiзняк, i його могутнiй голос заглушив крики натовпу, люди одразу змовкли. — За всi сльози, пролитi батьками нашими, за муки, за наругу й за страшну смерть святого мученика Данила, спаленого живцем! Нагадаємо їм i Корсунь, i Жовтi Води, i Пилявцi. Хiба ж не тi в нас шаблi, якi й ранiше перемагали ляхiв? Тi, тi самi! Присягаюся богом, тiльки ще бiльше отруєнi кров’ю i сльозами! Розiб’ємо ж впень ляхiв i заживемо в своїй власнiй хатi! Велика єдиновiрна цариця московська обiцяє нам свою могутню допомогу; ось грамота, яку вона прислала нам!

Залiзняк, дiставши папiр, розгорнув його i пiдняв високо над головою.

— Цариця московська обiцяє нам свою допомогу!

— Грамота, грамота, царська грамота! — лунали навколо радiснi вигуки.

— Атож, царська грамота! — вiв далi Залiзняк. — I ось що написано в нiй. Полковник гучним голосом прочитав дану йому Антонiєм грамоту; вона ще бiльше розпалила натовп, захопленi вигуки заглушили голос Залiзняка.

— Смерть ляхам! На погибель! — гримiло по горi.

— Смерть! — грiзно крикнув Залiзняк, заглушаючи все навколо, й високо пiдняв запорозький прапор. Пiд цим прапором ми пройдемо вiд краю до краю всю Україну, розтопчемо й виженемо геть ненависних гадiв, що впилися в її серце; або поляжемо всi, як один, або запануємо у своїй країнi! Настав, браття, останнiй час: якщо зараз ми з шаблею в руках не вiдстоїмо своєї волi, Україна не встане повiк. За вiру ж, за край наш, браття! — громовим голосом вигукнув Залiзняк, потрясаючи прапором. — До смертi, до погибелi!

— До смертi, до погибелi! — грiзною луною вiдгукнувся натовп.

Та ось знову почувся голос Єлпiдифора, i гомiн одразу вщух. Почалася вiдправа, лишалося ще освятити зброю.

Петро не чув уже нi молитов, нi спiву.

В станi екзальтацiї, що опанувала весь натовп, вiн жадiбно чекав лише тiєї митi, коли вiзьме в руки нiж i почує заклик: «Вперед!»

Нарештi Єлпiдифор опустив кропило в свячену воду i, звiвши очi до чорного неба, натхненно виголосив:

— Нехай же благословення боже зiйде на зброю i на тих, хто вiзьме її на захист iстини Христової. Амiнь!

У супроводi пiвчих i дияконiв святителi рушили помiж возами, окроплюючи свяченою водою складену на них зброю та воїнiв, що стояли поблизу, i промовляючи благословення.

Юрба заворушилася, усi схиляли голови, протовплювалися вперед, намагаючись стати якомога ближче ’до священнослужителiв.

Процесiя з отцем Єлпiдифором i дияконом на чолi, з корогвами, якi майорiли на вiтрi, з хрестами й високими лiхтарями, немов могутня рiка з безлiчi людських голiв, безмовно погойдуючись, рушила по горi до возiв, якi стояли внизу.

До кожного воза було прилiплено запаленi восковi свiчки, такi ж самi свiчки горiли в руках багатьох селян, що йшли за процесiєю.

Коли слiпуче сяйво блискавки виривало з темряви монастир i похмурий лiс, який оточував його, у фосфоричному освiтленнi рельєфно вирiзьблювалась i довга низка возiв, i священики в чорних ризах, що кропили зброю, i побожно схиленi голови, i постатi на колiнах…

Незважаючи на страшну навислу хмару, повiтря було непорушне, зловiсна тиша своїм тягарем давила груди… I кожен звук у нiй вiдлунював напружено й тривожно…

Вгорi дзвонили дзвони, знизу долинали урочистi спiви, i здавалося, що церква благословляє у святу великодню нiч емблему переможної любовi, яка закликає свiт до братерських обiймiв, а не освячує смертоносну сталь на помсту i винищення.

Нарештi всю зброю посвятили. Процесiя повернулася до монастиря, i Єлпiдифор у супроводi священнослужителiв зiйшов на високу паперть храму.

— Мужайтесь, i хай крiпиться серце ваше! — промовив вiн, простягаючи руки над натовпом. — I переможете ворогiв ваших, уповаючи на господа.