Зірки Егера - Геза Гардоні

— Слухай-но, Яноше Борнемісса! Ти такий же Янош, як я Авраам. І ти такий же брат Борнемісси, як я племінник єгерського архієпискоспа. Ти ж сестричка, не братик. Хоч який доломан на себе напни, а мене не ошукаєш.

Гостя встала.

— Простіть мені, пане Салкаї! Я не тому приховувалась перед вашою милістю, що хотіла ошукати вас. Я вірю вам, як батькові рідному. Але я боялась, як би ви не завадили мені продовжити шлях. Я дружина Гергея Борнемісси.

Салкаї встав і вклонився.

— До ваших послуг, добродійко!

— Спасибі вам! Тепер я розповім, що привело мене сюди. У мого дорогого чоловіка є турецький талісман. Той, кому цей талісман належав, украв нашого сина і привіз сюди, в Егер. Він гадав, що талісман у мого чоловіка. Дивіться, ось він.

Ева Борнемісса сягнула рукою за комір і витягнула чудову турецьку каблучку, яка висіла на шнурку.

Салкаї втупився в неї.

Гостя вела далі:

— Наші шопронські солдати розшукували цього турка, але не знайшли. Тоді я вирішила поїхати сама. Турок же забобонний, талісман для нього — все. Якщо випаде найменша можливість — власник талісмана вб'є мого чоловіка. А не випаде — вб'є нашого сина. Якби каблучка в мого чоловіка була — вони б ще умовилися. Гергей віддав би йому каблучку — турок повернув би сина...

Салкаї мотнув головою.

— Добродійко, егерчани поклялися не вступати ні в які переговори з турками, не приймати від них ніяких послань. Хто мовить бодай слово туркові або ж принесе від нього звістку — чи то офіцер, чи простий солдат — буде скараний на смерть.— І він провадив далі, почухавши потилицю: — Гей, добродійко, от якби ви вчора приїхали! Хоча хто знає, чи пройшли вони?

Капітан мав на увазі загін Лукача Надя.

— Я мушу потрапити до фортеці ще сьогодні,— відповіла Ева.— Я ж не присягала не розмовляти з турками.

— Але як ви хочете потрапити до фортеці? Не можете ж вдвох пробратися крізь турецькі заслони!

— Ми підемо в турецькому одязі.

— Тоді вас застрелять з фортеці.

— А ми гукнемо до них.

— Тоді попадете біля фортеці в руки туркам.

— Як же туди проходить гонець Іштвана Добо?

— Ризикуючи життям. Гонець напевно знає, біля яких воріт його чекатимуть. У нього є дудка, він знає пароль. Ще й розмовляє по-турецьки. Якщо ви доконечне хочете ризикнути, то хоча б його зачекайте.

— А якщо я піду з білою хустиною і скажу, що шукаю офіцера на ім'я Юмурджак?

— Ви, ласкава пані, молода й вродлива. Якщо б вас навіть за юнака вважали, й від того не легше. Перший стрічний солдат поведе вас до себе в намет.

— А якщо я пошлюся на відомого в них у військах офіцера?

— Там двісті тисяч чоловік. Офіцерів на ймення знають не всі. У таборі навіть розмовляють не однією мовою. Там сила різного народу: перси, араби, єгиптяни, курди, татари, серби, албанці, хорвати, греки, вірмени. Кожен знає лише свого офіцера. Та й то не на ймення, а на прізвисько. Ну, приміром, офіцер має довгий ніс — то хай звуть цього офіцера Ахметом чи Хасаном, солдати поміж собою зватимуть його Носатим або Хоботом. Коли ж він рудий — прозвуть Лисом або ж Міднопиким. А худого й довготелесого — Бузьком? І все в такому ж дусі. Кожен має прізвисько, щоб його легше було пізнати. Одного з їхніх офіцерів звуть Ригачем, бо він завжди в розмові час від часу зригує.

Ева похнюпилась.

— То порадьте мені щось, дядечку Салкаї.

— Раджу зачекати гінця. Чи то буде Міклош Ваш, чи хтось інший, ви, ласкаві пані, віддайте йому каблучку, і він віднесе вашому чоловікові. А вже пан Борнемісса зметикує, як йому умовитися з турком.

Це була справді мудра порада. Та, леле, неспокійне материнське серце не знає слова «зачекай». Воно бачить лише клинок, занесений над рідними, і прагне якомога швидше відвести удар щитом.

Ева поклала на стіл креслення і довго роздивлялась його.

— Якщо фортеця вибудувана ще до приходу угорців,— заговорила вона врешті, піднявши голову,— то сьогоднішні мешканці навіть не знають, що під нею викопано. Ось церква. Звідси йдуть три підземних ходи. Їх, звичайно, могли зруйнувати ядрами. Та ось четвертий хід. Він веде до теперішнього палацу й прокладений осторонь від решти. Його не могли виявити в ті часи, коли будували Шандоровську вежу. Може, знали про нього, а може, й ні... Де тут хід, Міклоше? — Вона відсунула креслення до Міклоша.

— Вхід побіля печей, в яких випалюють цеглу,— відповів юнак, розглядаючи креслення.

— Там є такі печі? —