Зірки Егера - Геза Гардоні
— Добродію,— прохально сказав у дверях приїжджий,— той юнак, що зі мною приїхав,— школяр-богослов.
— Школяр? Ну, гаразд, хлопче! — недбало гукнув комендант.
В розпорядження гостей він віддав кімнату і духмяну воду для миття (Варшані привіз із турецького табору трохи трояндової олії — Салкаї забажалося похвалитися нею).
Коли гості увійшли до їдальні, стіл уже було накрито і на ньому смачно парувала заяча печеня.
— Знову заячина? — напустився пан Балаж на куховарку.
А юнакам, виправдуючись, сказав:
— Ми тепер весь час заячиною вдовольняємось. Егерські зайці від гуркоту сюди позбігалися.
Борнемісса скинув з себе плащ, увійшов до їдальні в шовковому костюмі вишневого кольору, який щільно облягав його тіло. Школяр був у простому полотняному одязі. Обидва підперезані однаковими ременями, і в обох на ременях висіли криві угорські шаблі.
Ложки — єдиний столовий прибор. В ті часи кожен різав м'ясо і хліб своїм ножем, а виделками користувалися лише на кухні.
Гості познімали складані ножі, що висіли у них на поясах. У юнака ніж був позолочений з перламутровою колодочкою, а в школяра — звичайний фейєрварський складаний ніж з дерев'яним руків'ям.
— Я люблю заячину,— з усмішкою сказав. Янош Борнемісса.— А ця печеня просто чудова. У нас, правда, заячину підсмажують інакше... Пане капітан, вам не випадало чути що-небудь про мого брата?
— Інакше підсмажують? — з цікавістю спитав Салкаї.— Як це інакше?
— Ну, інакше,— відповів Янош Борнемісса.— У нас зайця спершу вимочують у вині, потім у жаровню наливають трохи води і кладуть на вогонь. Зайця начиняють хлібом і тушкують. Тільки треба стежити за тим, аби підлива не википала. Коли вона закипає, печеню знімають з вогню, м'ясо виймають, а підливу проціджують. Потім кладуть у неї гвоздику, перець, шафран, імбир... Але скажіть, чи вдасться вам нині дізнатися, що діється у фортеці. Чи не загинув мій бідний брат? — Очі юнака затуманилися сльозами.
— А оцту в підливу не додаєте? — здивовано спитав Салкаї і ще раз зиркнув на руки Яноша.
— Аякже, доливаємо й оцту,— охоче відповів Янош Борнемісса.— Й тільки-но присмачимо підливу прянощами, знову кладемо в неї зайця... Нам ще нині треба потрапити в Егер.
Салкаї старанно обгризав заячу ніжку, потім почаркувався з гостями. Але ті вино тільки пригубили.
— Гм...— звів брови Салкаї.
Помовчав трохи, потім, опершись ліктями на стіл, запитав:
— В Егерську фортецю?
— Так, так! — схвильовано відповів Янош Борнемісса і зблід.— Ще сьогодні увечері.
— Гм... А цікаво б знати, яким шляхом? Може, полетите, наче птахи? Чи як примари, крізь замкову шпарочку.
— Ні, як кроти, дядечку.
— Як кроти?
— Бо ж у фортецю ведуть підземні ходи.
— Підземні ходи? — Салкаї похитав головою.
Янош Борнемісса сягнув рукою за пазуху і, витягти звідти аркуш пергаменту, поклав його перед Салкаї.
— Бачите ці червоні лінії?
— Знаю я це,— сказав Салкаї, кинувши погляд на креслення.— На рисунку вони є, а під землею їх нема. Ще в часи Перені всі ходи позавалювали. Стріляли по них з гармат.
— Завалили?
— Еге ж. Коли Перені розібрав половину церкви короля Іштвана Святого, виявили ці підземні ходи й почали стріляти по них з гармат. Ці ходи прокладали не угорці. Угорець, будуючи фортецю, не стане думати про втечу.
— І це правда?
— Така ж правда, як і те, що ми ось з вами сидимо за оцим столом.
— А звідки у вас така певність, що це саме так?
— До мене ж ходять гінці від Добо. Вони пробираються сюди і назад у фортецю через турецький стан. Звичайно, в турецькому одязі. Недавно одного з них закололи. Якби зберігся бодай один потаємний хід, невже б вони не скористалися ним?
Юний Борнемісса задумався, помовчав, потім швидко підвів голову.
— А коли приходять і йдуть гінці?
— Та ось і зараз двоє послано з фортеці. Один — Міклош Ваш, другий — Імре Сабо. Добо відрядив їх у Відень, до короля.
— Коли ж вони повернуться? Коли вирушать назад до фортеці?
— Міклош Ваш прибуде сюди через тиждень. А Сабо, напевно, десь через тижнів два. Звідси щотижня йдуть гінці.
Очі юнака згасли. Блідий, зі сльозами на очах, втупився він в одну цятку.
Салкаї вихилив келих. Знову сказав: «Гм...» —
