Зірки Егера - Геза Гардоні
Витязі розхапали все, але найбільше їм сподобалися кирки.
Сотні ратників юрмилися біля кузні.
— Мені теж кирку!.. Кирку давай!..
Мекчеї тут же наказав, щоб фортечні ковалі кували кирки. Ковалі рубали залізні бруси на шматочки й кидали ці шматочки у вогонь. Розжарені шматки клали на ковадло, один кінець виковували гострим, другий — плескатим, а посередині пробивали дірку. Солдатові, який підкріплював своє прохання одним чи двома динарами, навіть обробляли кирку — випилювали біля вістря жолобок (тоді їх називали кровостічними жолобками). А руків'я витесував сам солдат.
— Ну, гололобі, тепер просимо завітати!
Солдатів, яким довелося битися менше, ніж іншим, Добо одразу ж після обіду відрядив закладати проломи. Найперше туди перетягнули каміння із зруйнованої вишки. До самого вечора витягували з-під руїн трупи порозчавлюваних турків. На жаль, були там і угорці.
Працювати! Працювати! Навіть діти без діла не сиділи.
— Хлопчики, збирайте гарматні ядра! Вони валяються повсюдно. Великі підтягуйте до великих гармат, малі до менших і складайте біля підніжжя веж.
Тієї ночі лейтенант Гегедюш разом з Гергеєм ночував на Шандоровській вежі.
Ніч була холодною. У зоряному небі сяяв широкий серп місяця. Натомлені захисники фортеці спали врозкид на ринковій площі. Вартові тинялися напівсонні. Досить було сердезі зупинитись, як він тут же стоячи засинав.
Гергей звелів принести під одну арку склепіння солом'яні матраци собі й двом іншим лейтенантам. Перед аркою палало вогнище. І коли вони лежали там, зігріті гарячим диханням вогню, Гегедюш сказав:
— Ти, Гергею, вчений чоловік. Я теж учився, готувався стати священиком, тільки вигнали мене. Сьогодні цією ось рукою я поклав сорок турків. Траплялися поміж ними й хоробрі. Значить, боягузом мене не назвеш...
Гергей був стомлений, йому хотілося спати, але тут він мимоволі прислухався — голос Гегедюша тремтів від хвилювання.
Гергей глянув на товариша.
Лейтенант сидів на солом'яному матраці. Полум'я освітлювало його обличчя і довгий синій плащ, в який він кутався.
Гегедюш вів далі:
— І все-таки я часто думаю, що людина — все одно людина, поголена в нього довбешка чи ні... А ми ось... убиваємо.
— Так, ну й що з того? — сонно обізвався Гергей.
— І вони нас убивають.
— Убивають. От коли б вони дряпалися на мури не зі зброєю в руках, а з повними баклагами вина, то й ми їх теж баклагами зустрічали. І замість крові лилося б вина. Отак-о, а тепер давай спати.
Гегедюш скоса глянув на вогонь, і обличчя в нього було розгублене — напевно, хотів щось сказати, але не відважувався. Нарешті заговорив:
— Що таке відвага?
— Сам же допіру мовив, що послав на той світ сорок турків, а ще питаєш, що таке відвага! Лягай, спи! Ти теж натомився.
Гегедюш, стенувши плечима, вів далі:
— Якби поміж нами був чоловік, у котрого в голові було б розуму стільки, скільки у нас усіх, разом узятих, або й ще більше — скільки в усіх людей у світі, я гадаю, що він не був би відважним.
Гегедюш кинув погляд на Гергея. Полум'я било Гергеєві просто в обличчя й тільки окреслювало різко випнуті вилиці Гегедюша.
Гергей заплющив очі і втомлено відповів:
— Навпаки, він був би найвідважнішим.
— Так він же, Гергею, ліпше від усіх знав би ціну життю! Ну ось живемо ми на землі, це ясно. А якщо турок зітне тобі голову з пліч, то вже точно не житимеш. Отож навряд чи отакий розумний чоловік кинув би легковажно те, що має, задля того, аби хтось йому сказав: «Хоробрий був хлопець!»
Гергей позіхнув.
— Я теж замислювався над цим,— мовив він,— і вирішив, що нерозсудливий чоловік відважний тому, бо смерте незрозуміла для нього, а розумний — тому, що зрозуміла.
— Смерть?
Гергей перевернувся на бік і з заплющеними очима говорив:
— Так. Нерозумний чоловік живе тваринним життям. Тварина ж нічого не знає про смерть. От хоча б квочка: як вона захищає курчат! А як тільки курчатко здохло, без будь-якого жалю покидає його. Якби смерть їй була зрозуміла бодай настільки, наскільки вона зрозуміла звичайному чоловікові, то як би вона побивалася, плакала! Бо усвідомила б, що дитинча її назавжди втратило життя. Ну й візьми людину з ясною головою. Вона відважна тому, що знає: її тіло — це ще не все. Де ми були перед тим, як жили? Куди підемо, коли перестанемо жити? Цього ми в нашій земній оболонці знати не можемо. Та й що б могло з нами бути,