Зірки Егера - Геза Гардоні

Якщо Егер упаде, комендант Сарвашке, Балаж Салкаї, сяде разом зі своїми сорока дев'ятьма солдатами на коней і поїде до родичів у північні комітати, коли, звичайно, не захоче вчинити, як несамовитий Сонді або ж комендант Солнока Лерінц Нярі, котрий четвертого числа цього місяця сам зустрів у воротах своєї фортеці стотисячне військо турків і крикнув:

— Підходьте, підходьте! Я тут, я не втік!

Отак собі й вистоював цілими днями добрий Балаж Салкаї на вишці своєї вежі, одягнутий у довгий, до п'ят, осінній плащ з коміром такого кольору, як білий гриб, і у високій лисячій шапці. З неспокоєм позирав він на високу гору, яка закривала від нього Егер. Не видно Егера — так хоч на гору подивитися. Куди не глянь, довкіл одні гори й гори, та ще й стоять так близько, що з доброї рушниці можна застрелити косулю, яка пасеться на схилі гори.

До підніжжя фортеці тулилося кілька будиночків, там же протікала річка Егер. Вздовж річки тяглася брукована дорога.

Стояв пан Салкаї на вишці, дивився і нічого не бачив.

Навкруги панувала глибока тиша. Тож і не дивно, що він мало не впав долілиць, коли за його спиною раптом засурмив вартовий.

— Їдуть! — сказав вартовий на своє виправдання, помітивши, що пан комендант здригнувся від несподіваної тривоги і вже замахнувся, маючи намір вліпити йому ляпаса.

— Буйволе! — гримнув пан Балаж.— Чого ти у вухо мені сурмиш? Я ж біля тебе стою! Га-а-ай, ти, телячий розуме!

Він кинув поглядом на стежину, що петляла по скелях, і помітив на ній двох вершників. З виду це були пани; один із них, нижчий на зріст, напевно, зброєносець. Їхали вони, як видно, здалеку — ззаду до сідел були прив'язані в'юки. За плечима у кожного висіла рушниця з коротким стволом. На обох вершниках були довгі плащі горіхового кольору.

— Не з Егера їдуть,— вголос думав Салкаї.

— Можливо, це Міклош Ваш? — висловив здогад вартовий.

Він ладен був у всьому притакувати комендантові, аби тільки загладити свою провину. Та сьогодні йому не щастило: пан капітан знову був роздратований.

— Та звідки тут узятися Міклошеві Вашу! Гей, ти, голово бараняча, буйволе ти недогадливий! Гадаєш, до Відня шапкою докинути, як до Апатфалви? Га-а-ай, ти, цибуху турецький, муле нечестивий!

Відтоді як турки розпочали облогу Егера, добряк Салкаї вічно був роздратований. А зараз, коли йому соромно стало перед підлеглими, що налякався звуку сурми, він геть визвірився на свого вартового.

Вартовий знітився, почервонів, навіть потом його вкрило. Більше він не сказав ні слова. А пан Салкаї, притримуючи рукою шаблю, спустився сходами подивитися, кого там принесла лиха година. Бо ж ось третій день, як усі виїжджають лише звідси, а сюди приїхати ніхто не сміє.

Посередині фортечного двору стояв молодий блідий юнак зі сміливим поглядом. Ні вусів, ні бороди він не мав. Позаду хлопчик, схожий на зброєносця, тримав коней. Побачивши господаря фортеці, юнак пішов йому назустріч, рвучко зняв шапку і вклонився.

— Я молодший брат лейтенанта Егерської фортеці Гергея Борнемісси. Звати мене Яношем. А цей хлопчик — Міклош Риз. Його старший брат теж в Егері.

Салкаї подав руку Яношеві Борнеміссі, а супутникові його руки не простягнув, спостерігши досвідченим оком, що хлопчик не панського роду.

— Ласкаво просимо,— байдуже сказав він Борнеміссі.— Брата твого я не знаю, та як стріну, розцілую. Проходь, дорогим гостем будеш.

Він кинув здивований погляд на руки приїжджого: «Чому він у рукавичках? Ах, пестун, мов жінка!» Потім приязно запросив увійти в дім.

— Спасибі,— вклонився юнак.— Я не в гості приїхав. Хочу лише про дещо запитати, дізнатися, що чути з Егера.

Салкаї, стенувши плечима, кивнув у бік Егера.

— Сам чуєш.

— Чую, що стріляють з гармат.

— Ось уже дев'ятнадцятий день.

— А фортеця сильна?

Салкаї знову знизав плечима.

— Турки теж сильні.

— Солдатів у фортеці достатньо?

— Десятого серпня було тисяча дев'ятсот тридцять п'ять чоловік. З того часу стріляють по фортеці безперервно.

— Король не прислав підкріплення?

— Поки що ні.

— А архієпископ?

— Теж не прислав.

— А вони чекають на підмогу?

— Чекати чекають, але не варто, брате, про це говорити, слова марно витрачати. Зайди, відпочинь з дороги. По коневі бачу, що виїхав ти ранесенько.

Панові Балажу було не до душі просто тут, посеред двору, відповідати на зливу запитань приїжджого. Йому давно вже хотілося сісти за стіл, але гул облоги утримував його на вежі. Наближався полудень, а він ще й