Зірки Егера - Геза Гардоні

бій майже повсюдно затих. Дим розвіявся. Сяйнуло сонце. Біля підніжжя мурів тисячами валялися чорні від кіптяви, закривавлені поранені й мертві турки. Здавалося, навіть повітря захмеліло від зойків умираючих; крики «Ей ва і медед!» лунали, наче мекання овечок.

Ясаулам уже не вдалося змусити своїх солдатів ще раз того дня піти на приступ.

У фортеці ринкова площа теж була забита пораненими. Вони стояли, сиділи, лежали на землі.

Навколо поранених витязів поралися голярі й жінки: В руках у них були тази з водою, шматки полотна, бинти, галуни, арніка. Одні з поранених стогнали, інші посмикувалися, скреготали зубами.

З руїн вишки все ще приносили поранених. Одних привозили на візку, інших приносили на простирадлах.

Всі поверталися, дивилися, кого несуть? Імена передавалися з вуст в уста.

— Петер Гергеї... Янчі Пожгаї... Якоб Зірко... Дюрі Урбан...

— Живий?

— Як бачиш. Тільки ось плече прострелили.

Голярі брали в роботу насамперед тих, хто мав прострілені руки чи ноги. Перев'язували як уміли. Решта поки що задовольнялася тим, що жінки промивали їм рани. Більшість страждали мовчки і чекали, поки дійде їхня черга. Декотрі гірко стогнали, скаржачись на свою біду.

— Господи! Господи! — плакав молодий єгерський стрілець Мігай Арань, притискуючи до закривавленого обличчя обгорілий рукав сорочки.— Око мені вибили...

Пете сидів поміж інших на плетеному стільці, застеленому сірячиною. На гомілці в нього зяяла велика рана; з неї під стілець натекла калюжа крові. Поранило Гашпара Пете не кулею, а гострим уламком каменя.

— Не галасуй, Мігаю! — кинув Пете солдатові.— Краще бути одноокому і жити в Егерській фортеці, аніж з обома очима потрапити до турків на шибеницю.

І, зціпивши зуби, терпів, коли голяр промивав йому, страшну рану на нозі.

Легкопоранені навіть не зверталися до голярів, самі промивали свої рани. Намоклі від поту сорочки здавалися їм неприємнішими, аніж самі рани, і багато хто просто тут, на ринку, надівав чисті, весело перемовляючись:

— А ось мені...

Вбитих зносили до церкви, і мертві тіла вже рядами лежали перед дверима, закривавлені, у розідраному одязі, пообпалювані, непорушні. Був серед них і труп без голови. Тут же лежала самотня рука, всунута в рукав доломана,— мабуть, її одірвало від тулуба.

Якась жінка, стогнучи й плачучи, йшла з ринкової площі до церкви.

Добо зліз із коня, зняв шолом і, похмурий, підійшов до мертвих.

Тут же лежав і єгерський староста. Його сиве волосся було закривавлене. На запорошених чорних чоботях теж позапікалася кров. Видно, і в ногу йому влучила куля. Біля небіжчика вклякли обидва його сини.

Добо сказав зброєносцеві Балажу:

— Принеси прапор міста.

І, зірвавши з держака червоно-синій прапор, комендант накрив ним, наче саваном, єгерського старосту.

Частина п'ята
Затемнення півмісяця
1

Капітан фортеці Сарвашке з ранку до ночі стояв на вишці й слухав, як гуркочуть гармати в Егері.

В Сарвашке лагідно світило осіннє сонце. Ліс уже починав жовтіти, але майже щоденно випадали дощі й ночами небо прояснювалось, тож трава під деревами й узбережні луки знову зазеленіли. Здавалося, не осінь настала, а весна.

Сарвашке стоїть на такій відстані від Егера, як Ішасег від Гйоделе, або ж Фюред від Шіофока, якщо їхати не кружним шляхом, а просто через озеро. Правда, Сарвашке стоїть у горах. Скелясті уступи тягнуться від самого Фелнемета, і чим далі, тим більше йдуть угору, наче якась велетенська рука нагромадила їх один на одного. Заввишки вони сягають як гора Геллерт у Буді. До Сарвашке веде лише звивистий, вузький шлях через ущелину.

Коли зранку лунав гарматний гуркіт, небо темніло, збиралися хмари, й не минало години, як уже лив дощ, іноді навіть каламутний. Вітер приносив сюди хмари порохового диму й кіптяви, вони змішувалися з дощем: наче небесні сажотруси, вмиваючись, лили на землю воду, забруднювали каламутними струменями дощу фортечні стіни в Сарвашке, двір, скелі й астри у квітнику коменданта фортеці.

Сарвашке така ж фортеця-малятко, якою була Дрегей. Вибудували її на високій сланцевій скелі, і тому, хто бачив Сарвашке вперше, здавалося, ніби цю фортецю вирізьбили з верхівки скелі, поставленої на інші скелі. Зовсім крихітною була фортеця — в ній уміщувалися лише три будови, а внутрішній дворик був такий, що в ньому й дві підводи не розминулися б. Сарвашке годилося б, мабуть, назвати мисливським замком, а укріпленням ця фортеця могла вважатися хіба що в ті давні часи, коли про гармати й згадки не було. У ті роки, про які ми розповідаємо, цією фортецею користувалися лише для привалу загонів, які вирушали до Егера; та ще вона могла слугувати поштовою станцією в тому випадку, коли б Егер