Зірки Егера - Геза Гардоні

Турки не вміли робити таких снарядів.

Зброєносець Криштоф чекав якийсь час свого пана біля дверей палацу, потім, побачивши, що Добо все швидше мчить від однієї вежі до іншої, зайшов у дім і виніс звідти нагрудник, поножі й залізні рукавиці. Все це він навантажив на коня, взяв під пахву шолом і біля наріжної вежі став перед капітаном.

Добо надів обладунки, не злізаючи з коня. Криштоф, теж сидячи у сідлі, надягав на нього нагрудник, поручі й залізні рукавиці, після зіскочив з коня і ременями прикріпив капітанові до ніг поножі, нарешті простягнув капітанові золочений шолом.

— Принеси інший,— сказав Добо.— Сталевий принеси.

Розвиднилося так, що внизу вже можна було ясно бачити турецькі війська. З півночі і зі сходу під мурами і в ровах біліли тисячі тюрбанів і колихалися сріблясті шоломи. Але турки ще не рухалися — чекали сигналу, щоб піти на приступ.

Чекати довелося недовго. Коли добре стало видно всі проломи, каміння, що стирчало з муру, ряди колод, з усіх кінців турецького табору почувся спів муедзинів. У величезному таборі всі турки кинулися ницьма, потім поставали на коліна.

Неначе гомін бурі, що наближається, долинала молитва з неозорого турецького стану:

— Аллах! Пророк Магомет! Пошли хоробрості серцям! О непереможний, простягни над нами руки свої! Позатикай пельки їхнім гарматам, що вивергають вогонь. Перетвори нечестивих безумців у псів, щоб вони позагризали один одного! Пошли смерч на їхні землі, щоб очі їм піском позасипало, а самих попритискало до землі! Потовчи кістки ніг їхніх, щоб вороги наші не вистояли перед нами! Покрий їх ганьбою поразки, наш славний пророче, щоб ми звеличилися сяянням слави і щоб країна твоя квітнула во віки вічні!

Підхопившись з гучним шумом, вони закричали:

— Біссміллах![85]

Турки разом випалили з усіх гармат і рушниць. Мури фортеці здригнулися, порепалися вали від ударів незліченних гарматних ядер. На плоти веж градом посипалися кулі й стріли. Повітря наповнилося смородом пороху. В це гримотіння, що стрясало "небо й землю, увірвалися звуки рогів, сурм, барабанів, вихором знялися тисячоголосі вигуки: «Аллах!»

З ровів, мов хмари сарани, вискочили в клубах диму асаби, яничари, джебеджі та інші піші воїни. Цілий ліс облогових драбин посунув до пошкоджених мурів і веж. З-за драбин високо злітали на мури стріли.

І всюди гриміла турецька військова музика.

Але й згори не забарилась відповідь. Наведені з веж гармати вивергали вогонь, залізо, скалки скла, цілячись туди, де найгустіше роїлися турки. Сотні закривавлених людей, хитаючись, падали на землю. По їхніх тілах ішли на приступ сотні й сотні нових обложників.

Сморідні хмари сірки клубочились і всередині фортеці..

Залізні гаки облогових драбин уп'ялися в каміння, в скріпи, у колоди, і безліч турків мало не бігцем видерлись на мури. Голови вони захищали щитами. В одній руці тримали хвостатого списа, в зубах — кинджал.

У повітрі коливалися, майоріли двадцять сім турецьких прапорів. Їх несли на чолі війська, з ними піднімалися вгору драбинами до проломів, які зяяли позаду палаців.

— Аллах акбар! Ла іллахі ілл аллах! Я керім! Я рахім! Я феттах![86] — долинав незмовкний лемент.

— На мури! На мури! — пролунав клич у фортеці.

І мури тут же заповнилися народом.

Ось коли гранати пішли в хід! Їх скидали просто руками. Вони сичали, займались і, гуркочучи вибухами, падали, мов тисячі блискавиць. Сморід, крики, дим, гуркотнява, запах сірки... Пекло! По гаках драбин стукотіли кирки, сокири, алебарди. Драбини падали, і разом з ними летіли вниз десятки турків.

— Аллах! Я керім!

Збиваючи один одного, турки падали, як у прірву, і на мить унизу розступався вируючий людський потік.

— Я рахім! Аллах!

На наріжній вежі, яку від учорашнього дня назвали вежою Бойкі, командували Гергей і Золтаї. Гергей спостерігав за всім, Золтаї стежив за стіною.

Вихор штурму вирував тут ще несамовитіше, ніж біля інших трьох проломів, тому що отвір тут був ширший і турків видиралося до нього більше.

— Аллах акбар! — лементував металевий голос, який, здавалося, був здатен заглушити все; цей голос ніби вилітав з якогось велетенського казана.

Обложники дерлися вгору сотнями; їх збивали гранатами, в них стріляли з рушниць. Та що важили для турків ці втрати, коли їх була тьма-тьменна! Хай би з десяток воїнів прорвалося — слідом за ними рине вся незліченна турецька рать!

Так, тут потрібні славні витязі!

Уже з годину відбивали гранатами напад, а ворог невпинно ліз і ліз на мури. Турки не звикли до гранат, які вибухають двічі. Внизу довкіл гранати, яка вибухнула, вони підстрибували й лементували цілим юрмищем, але за хвилину-другу їхні поріділі