Тарас. Повернення - Олександр Денисенко
— …Бо ви мене з святого неба
Взяли між себе — і писать
Погані вірші научили…
— Und das ist schon interessant,[10] — і Ферт підняв угору пальця і задеригував у такт Шевченкового вірша.
— Что-то я вас не пойму! — дратувався, ідучи позад нього, Косарєв.
Вони саме проходили тортурню, по ланцюгах якої шнирили пацюки, а беззубий профос у чалмі й рудому від крові фартусі змивав шваброю волосся у великий отвір у камінній долівці.
— Это неважно.
— Как вас понимать?!
— Вам важно помнить государев указ, что все чиновники независимо от ранга и департамента должны содействовать третьему отделению… То есть мне… — і Ферт виразно зиркнув на профоса.
Той у відповідь заперечливо похитав головою.
— Да я Мешкову, чтоб он донос смастерил, тысячу рублей отвалил! — випалив, не зважаючи на присутність профоса, Косарєв.
Ферт пирхнув і вже біля дверей Шевченкової камери стримано виправив капітана:
— Вернул.
— Что?.. Как вы сказали? — сторопів Косарєв.
— Я сказал, что об игре на носок, позорящей честь офицера, я пока доносить не буду. Пока не буду, — пояснив із холодним блиском в очах Ферт і відкрив вічко у дверях камери.
За завісою жовто-сірої пилюки на кам’яній долівці лежав і марив розпластаний Шевченко.
— Nein. Er lässt sich nicht täuschen,[11] — сказав сам до себе поручник.
На тімені Тараса запеклася коржем крові рана. І Ферту зробилося гидко. Гидко від самого себе. Інтелігентний Стефан Йоганович, який скінчив курс філософії у Віттенберзі[12], картав себе, що змушений був змінити професію і податися спершу до прусської, а пізніше до російської армії. А найгірше, що коли запропонували брати-франкмасони стати таємним слідчим у ІІІ Жандармському відділенні, то він погодився. Коли б знав, скільки в тій Росії мудрих людей зараховано поліцією до інакомислячих, то ніколи б цього не вчинив. А так тепер мусить стирчати тут, на краю світу, і говорити сам із собою німецькою. Та й побитий нанівець Шевченко йому більше нагадував живий докір, аніж на подоланого ворога системи.
— …А ви! Дивуєтесь, що спотикаюсь, Що вас і долю проклинаю, І плачу тяжко, і, як ви…Душі убогої цураюсь… — неначе самовільно, як саме дихання, продовжували вилітати з Шевченкових грудей слова.
Ферт опанував себе, закрив вічко і з замріяним виглядом обернувся до Косарєва, що так само зазирав до камери.
— Мелодично… И метафоры сильные, — сказав поручник.
— Так точно!.. Сильные! — сказав, наче відкозиряв, капітан.
— Он даже в бреду опасен! — перевів на інше Ферт. — А вы бреду способствуете! Вы что — целый литературный салон тут развели с ляхами, казахами и малороссами?!
Від такого нахабного звинувачення капітан побуряковів.
— Господин поручик! Вы смерти Шевченки добиваетесь или моей отставки?!
Ферт знову не відповів. Здмухнув із кашкета пилюку, вдарив підборами й пішов геть. Він сприкрився самому собі. Тому далі лишатися з Косарєвим не міг. Перед приїздом сюди йому було сказано під час ритуалу застольної ложі[13] обходитися з Шевченком якомога обережніше. А він не зміг. Новопетровські майстри заплічних справ цього йому не дали. Перестаралися, хоч він і не наказував.
І коли Ферт пішов, то Косарєв, розчавлений поручником, ще стояв кілька секунд, долаючи гнів. А потім підійшов до профоса впритул і сказав:
— Плохо работаешь! Он должен либо подписать дознание, либо… В общем, у тебя два часа.
…Світло продиралося у свідомість повільно. Спочатку спалахнули, неначе намальовані, червоні точки. Поволі розширюючись, вони ясніли, поки не вибухнули сяйвом. А коли з’являється світло, то одразу розумієш, що таке темрява. І тоді зроджується перше порівняння. Спочатку воно на користь посвіту. Однак коли світло набридає, то рятує пітьма. І тоді ти вже не відаєш, що краще. І якщо не нагодиться о тій порі якийсь мудрий порадник, котрий не
