Тарас. Повернення - Олександр Денисенко
— Это кто был, Ната?! — спитав тато доньку й поцілував у щічку.
— Верблюд! — сказала мала.
Ускова підійшла збоку й погладила доньці коротке волосся. Стрижена під хлопчика, Наташа всіх вражала не по-діточому мудрим поглядом. Допитливість дівчинки приваблювала багатьох. І хоч маленя потішно шепелявило, виговорюючись у чотири рочки, та в інтонації вже вчувався розум і цікавість.
— А ведь сколько тут живем, а фельдфебель верблюда с плаца отогнать никак не может! — тереблячи русявий йоржик доньки, сказала Ускова.
Наташа несподівано схопила мамину руку, притримала рухливі пальці й, делікатно прибираючи їх із голови, відповіла:
— Вашьши пальтсы мешьшают моим мышьлям.
І, сконцентрувавшись на думці, Ната з усією серйозністю звернулася до тата:
— Отетьс, вы умеете говорить правду?
Питання було настільки несподіваним, що комендант про всяк випадок вирішив віджартуватися:
— До некоторых пор.
— До каких некоторых? — від двозначності відповіді Ната нахнюпилася, й Іраклій Олександрович, щоб заспокоїти, пригорнув доньку, яка от-от розплачеться, і турботливо спитав:
— Что случилось, Наташа?
— А потшему его нет? — спитала Наташа.
— Кого нет? — здивувався Усков.
— Моего Горитша! — захлипала мала. — Отьшего дядя Тарашь третий день к нам не приходит?
Агата й Іраклій перезирнулися. Іраклій Олександрович вирішив продовжити гру з донькою, нахилився їй над вушком і промовив до неї по секрету:
— Ты знаешь, он, должно быть, с великанами бьётся.
— Один в пустыне! — Агата підтримала чоловіка, проказуючи Наті слова в друге вухо.
Від тих нашіптувань дівчинка затулила вуха долоньками. Очі її зробилися круглими. Вона захитала головою і категорично заперечила:
— Шь великанами? Я была в пушьтыне! Там вшьо ровное!
— Ты была там днем, а великаны в пустыне вырастают из глубины земли только ночью, — продовжив вигадувати Усков.
— А жачем великанам рашьти? Они ше и так жьдоровые!
Усков звернувся до доньки, як до дорослої:
— Нет такого существа, Наташенька, чтоб ему не захотелось стать повыше.
— Отетс, тьшего вы меня дурите, когда нушно его ишькать!
Ната вирвалася від батька й побігла до вхідних дверей.
— Ната! На улицу сейчас нельзя! Там пылевая буря!.. — скрикнула Агата й поспішила за нею.
— Подождите нас тут, — наказав Ферт Михайлу Мєшкову, спускаючись камінним тунелем у найнижчий ярус тюрми, видовбаний у скелі під Новопетровським укріпленням.
— Позвольте, господин поручик! Тюрьма — это моя парафия! — запротестував Мєшков і рушив за Фертом і Косарєвим.
— Тюрьма — ваша, а моя — всё Новопетровское, — відрізав поручник.
Та Мєшков ніяк не вгамовувався і тільки відкрив було рота, щоб сперечатися далі, як Косарєв притримав його за лікоть:
— Ты всё проспал, Миша… Побудь здесь. Если надо, мы тебя позовём.
І Мєшков спинився, отетеріло глипаючи на капітана, котрий ішов униз перед поручником видовбаними в піщанику сходами, вказуючи молодшому за званням дорогу.
Коли тунель повернув двічі ліворуч, Косарєв тихо й категорично заявив:
— Это всё. Больше в карцере я прятать его не могу. Комендант Усков его ищет. И по голове ваши зря его ударили.
— Ударили? Разве… Что-то не припомню, — байдужливо відповів Ферт.
— Милостивый государь! Ваши опричники так его отделали, что он теперь только стихами разговаривает, по-малоросски! — обурювався капітан.
Здалеку, з глибин підземних лабіринтів, до них долинав незрозумілий гугіт, не схожий на ревіння пилової бурі. І що глибше вони спускалися, то чіткіше те гуготіння виокремлювалося в слова:
— …Нехристияни!
Чи не між вами ж я, погані,
Так опоганивсь, що й не знать,
Чи й був я чистим коли-небудь…
— Это он? — призупинився на мить Ферт.
— А кто же ещё может тут так орать? — лютився позад нього Косарєв.
— Etwas zu einfach[9], — кинув поручник і знову рушив.
— Что? — не зрозумів німецької Косарєв.
— Он в бреду? Или намеренно декламирует? — спитав, не вшановуючи капітана відповіддю, Ферт.
— Его не разберёшь. Он тот ещё артист!
Вірші не стихали. Однак що ближче підходили до Шевченкової камери, то очевидніше було, що вірші читалися
