Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

Усков завмер у дверях. Він схвильований. Він хотів щось сказати, але стримався. Поважний вік і досвід двадцятисемирічної служби позбавили його спалахів ілюзій, перебільшення, надриву й іритації. В усьому він шукав середину.

У вікні неначе з пилу виросли дві постаті солдатів. Вони перебігали площею, тікаючи від валу пилюки, що тягнувся за ними, до їхніх спин і голів. Ще трохи — і вал накриє їх, злигне одним махом і перетворить на сіре ніщо. Й Агата замахала до них рукою, щоб лягли на землю. Але вони її не помітили у вікні. А язик таки дотягнувся до них, поглинув служивих із вусами, рушницями й кашкетками, забив ніздрі, вуха і покотився гігантською хвилею, піднімаючись угору, до будинку Ускових, затуляючи все: форт, людей, сонце і день. Лавина пилу з двигтінням вгатила в шибу, розтікаючись дрібнесенькими часточками по склу, розсипаючись на невловимі скалки поглинутих образів світу.

Ускова скрикнула і відсахнулася. Обернулася до кімнати й побачила Іраклія Олександровича, що сидів у протилежному кінці їдальні за великим овальним столом, укритим білим обрусом. Він застиг, обхопивши голову руками — чи замислився важко, чи заснув. Щоб не потривожити чоловіка, Агата тихо сіла навпроти. Між ними білів видовжений овал столу з сушеними динями й фініками в порцеляновому лазуровому полумиску посередині.

Іраклій підняв голову. Замучений, але спокійний.

— Казармы, канцелярию, даже церковь… везде побывал. Его нигде нет. Адьютанта послал, чтоб поискал в станице Николаевской, возле пристани и у Нагаева в казарме, но…

Але Ускова не дала йому договорити. Вона прошивала його великими карими очима, випитуючи й не довіряючи. Іраклій лиш бровою повів і стомлено проказав:

— Да, Агата Емельяновна, я был бы рад его отъезду… Вы же это имеете в виду, смотря на меня, как на контрабандиста с Шёлкового пути?.. Но я не имею никакого отношения к его исчезновению. Поверьте…

Жінка опустила очі. Чи вірити чоловікові, чи ні?

— Но уж если он сбежал, то шпицрутенов ему не миновать, — важко проговорив Іраклій Олександрович.

— Ираклий… — змучена непевністю Ускова нарешті зронила ім’я чоловіка… — Я бы не просила… понимая ваши чувства ко мне, однако… — промовила з легким шведським акцентом. Долоні їй похололи, шкарублячись лихоманковою сухістю. Вона й сама не помітила, як устромилася знову в вікно. А там шаленіла пилова буря. І вона була слабша за її тривогу.

Усков давно не бачив дружину в такім сум’ятті. Такою вона була лише тричі: коли погоджувалася вийти за нього, нелюбого, заміж і коли померли один за одним від хвороб двоє їхніх перших хлопчиків. І він пожалкував, що ще більше збентежив дружину. Неквапно витягнув із кишені кисет. Неспішно набив тютюном люльку.

— …Но я ему вчера колкость сказала. Оборвала его… Когда он читал свои «Лечу в неволе дни и ночи».

І Усков, прикриваючись люлькою, ледь хмикнув, на її «лєчу» замість «лічу».

— Что-то не так? — подивувалась Ускова.

— Почему?

— Что — почему?

— Почему вы его оборвали?

— Ему стало нехорошо от своих же стихов. А мне… неудобно…

— Отчего же?

— Потому что ему становится особенно больно, когда он читает свои стихи. И я часто эту боль не понимаю… Я ведь в малороссийском… okunnig… знаете… — вставила слово шведською, не в змозі віднайти російський відповідник.

— Невежда, — Усков переклав російською.

Агата знесилено схилилася над білим обрусом. Її пальці мимовільно намацали ледь відчутний рубчик у візерунку матерії.

— Видите, даже это ваше простое словко не могу запомнить, — скрушно пролепетала.

— Вряд ли ваше незнание украинского — причина его исчезновения, — дозволив собі іронію Усков.

Зосереджені на своєму, Ускови й не зауважили, як у відчинені двері їдальні прошмигнула чиясь маленька тінь. Тільки коли Усков відчув, як хтось верткий наступив йому на чобіт під столом, він розплився в блаженній усмішці.

Щось торкнулося Агатиної ноги, і вона здригнулася. Зиркнула на чоловіка, який невідомо чого пускав смішки, і, показуючи очима вниз під стіл, давав зрозуміти дружині, щоб вона прикидалася, ніби нічого не помічає. Ускова збагнула в чім річ і вчасно встигла напустити безжурну міну, бо якраз з-під столу вискочила з риканням їхня чотирирічна донька Наташа. Вона ревла немилосердно, уподібнюючись верблюду, який горбився, витягаючи вперед шию, і бився ногами. Ще трохи — і Наташин верблюд готовий був плюнути.

Батьки дружно посхоплювалися зі стільців, а жінка ще й сховалася за чоловіка, щоб захистив від оскаженілої тварини.

— Åh, vem är det?..[8] Да это зверь лютый?! Спасите! — зойкнула Ускова.

Іраклій Олександрович витягнув люльку з рота, наставив її чубуком на верблюда і клацнув язиком, імітуючи постріл. Наташа-верблюд здригнулася від уявної кулі, що влучила в неї, впала і засмикала ногами. Вона вже бачила, як офіцери вбивали джейранів і сайгаків, тому й подумала, що так само мав би сіпатися і верблюд, якого поцілила куля. Ускову найменше подобалася ця фаза завмирання, яку зображала його донька. Він хутко нахилився, згріб малу в обійми та всадовив собі