Засвіти - Андрій Хімко

— Чим же ви думаєте омингунити хана для потрактовки, коли вирішили? — ожвавився Сірко.

— Не знаю толком і сам, як те дешевше і надійніше зробити,— роздумливо відповів Хміль.— Може, подарую оцього дюкового ланцюжка і пістоля йому та пообіцяю щось на прийдешнє. В його, бач, інтересі, крім нас, лежить також і ослаблена Польща, як і в султановім, то, може, піде, як повірить... А щоб повірив мені, то сина, Тимка, віддам у заклад.

— Бог з вами, пане Богдане! — зробивши великі очі, перехрестився Сірко.— Синоубивцею наречуть вас люди!.. Відсахнуться ж!..

— Досить мені докорів і від недругів, щоб слухати їх ще і від друзів, Іване! — відказав спокійно.— Ношу те давно вже. І хіба синоубивство більший гріх від братоубивства?.. А ти його чиниш поспіль не лише з чистою совістю, ведучи на смерть побратимів у боротьбі з поневолювачами, а часто — й з гордістю ж!.. Мушу якось стримати ханову петлю над нашими головами чи й направити її у поміч. Мушу, чуєш? Можеш ти це зрозуміти і іншим пояснити? — загорівся.

— Хай би комусь, а то ж — татарам!.. Людоловам!..— безжалісно дошкульно шмагав Сірко, не догадуючись, що Хміль аж кривиться від болю.

— Твоїм язиком більше говорить серце і кров, і менше — розум,— після паузи відповів Хміль.— Думаєш, в ляськім закладі йому було б легше і краще?..

— Чому ви конче бачите спасіння лише в закладі та ще отакім, а найбільше зло — в ляхах, а не навпаки, може?

— Бо ляхи страшніші людолови, ніж татари. Тому знімаю руку на них, а не на татарів, бо останні далекі нам вірою і мовою, а ляхи ближчі, ці не ділять нас, навпаки, з’єднують і зв’язують поволі унією, а тепер уже почасти й мовою, мисленням та уподобаннями, що набагато жахливіше в конечнім рахунку.

— Ви зв’язуєте себе з татарами на день лише. Січ і волость того не поцінять, не виправдають, як дізнаються.

— Хай і так... Знаю це, але знаю й те, що коли виправдає себе мій намір, виправдає й поспільство. Для поспільства ж і для січовиків стараюся. Ти ж, даруй, не посоромився настояти перед покійним Сулимою послати в Кодак корчмаря з мальвазією, про що він мені сам оповідав. Ти ж не вважав той пропоз ганебним?.. І ніхто ж вам не докоряв та й не докоряє, що ви, пославши не одного закладника, а сотні побратимів, взяли тоді фортецю?.. Успішно здійснена мета виправдовує будь-які ярмуси-засоби, Іване.

— Мізком, може б, і згодився я,— признався Сірко,— але душею не можу!..

— Потерпи і допоможи... Час і бог нас розсудить І..

У Данцігу, ставши нарешті на довгожданий грунт, козаки кинулися купувати собі добірних коней, провізію, гостинці для знайомих, рідних та побратимів і вже другого дня, під вечір, виїхали з чималою кількістю польських русинів, що побажали переметнутися в козаки. Отримали вони і льоси — перепустки королівські. Сірко, мов ожив тут, на чолі об’єднаного й поповненого полку. Адже військо його було у всеозброєнні і йшло воно на жадану для нього рідну Україну, надихане жаданням волі і перемог!

В дорозі Богдан Хміль більше розмовляв чи сперечався з Ярославом Вешняком, не клопочучись отими рештками польських пішців, на чолі яких став. А вони ледь пленталися, бідні, за балагулами, що він купив їм своїм коштом для скарбів усіляких і зброї.

Вечоріло, як Сірко попросив дозволу у Хмеля відірватися від нього і їхати кінно швидше. Богдан, як і Вешняк, вклонилися тричі козакам доземно, побажали щасливої путі.

Як дві витоки-річки, розлилися козацькі і польські колони і незабаром геть згубилися у вечірнім присмерку.

А Франція, зітхнувши по довгій примарі-війні і оголосивши згодом з балконів міських ратуш у Мюнстері і в Оснабрюку статті Вестфальського миру, глянула на сонце й світ, як на високу гору вибравшись, очима вдів і дітей, калік і жебраків і очима... лакиз королівських з розкішних палаців і двірців...

Не забули дюнкерчани отих великих послуг козацьких. За переказами, особливо довго їм пам’ятався молодий ватаг січовиків Іван Сірко, якому на знак дяки і найбільшої пошани вони спорудили ніби проти міської ратуші мармурове погруддя, щоб нагадувало воно нащадкам про неоціниму поміч їхнім дідам у звитязі вславленого колонеля козаків з далекої казкової України.

Довго згадували і фландрійці своїх соратників у тому визволенні добрим словом, урочисто правлячи меси у свята та щороку весною опоряджуючи могили полеглих живим різноквіттям, поки час не забрав і могили, і події, з ними пов’язані, у небуття...

1648 рік по козацькому вересневому новоріччі був би терпимим для знедоленого люду, коли б не постої ненаситного жовнірства і найманих драбантів, їхні постійні грабунки і гвалти посполитих, а в останній час навіть реєстрового козацтва, безперервні стягнення податків, яким і лік пропав. Постої є, а навала людоловів не припиняється. Он скільки люду зникає щоліта в Криму, як у прірві. А скільки лишається без шматка хліба, як і без крівлі над головою.

А воно ж,