Засвіти - Андрій Хімко
Всього за тиждень часу, після недовгого перепочинку та вивчення місцевості, приступами були взяті з допомогою фландрійців під орудою генерала д’Аве Ам’єн і Тіонвіль. Козаки майже не мали втрат, бо знову використали отой метод боїв уночі з допомогою перевдягань, полонень комендантів і бургомістрів, котрі, опинившись у руках козаків; веліли своїм військам не чинити супротиву...
Не даючи ворогам ошатитись, змітаючи в море астурійців і кастільців, що лишалися вже малими рештками з розпорошеної армії, козаки з боями наблизилися і до «ключа від морів» — Дюнкерка...
55....Серпневі дні у Фландрії особливо чарівні, та козаки менш за все звертали на те увагу. Чи до розглядин і чарівності, коли близився час їхнього повороту на Материзну, де на них чекали і побратими, і рідні, і, напевне, свої, кревні суксцеси... Лишалося взяти тільки оту фортецю, що камінними очима дивилася із сірих стін у навкілля, вряди-годи одпльовуючись пострілами. Вона, щоправда, вже оточена звідусюд, бо Солтенків полк, напавши у темну північ з моря галерами по вогняних знаках заздалегідь висланих вивідців, при барабаннім тарахканні і нападі зоднобіч полку П’єра Шевальє з польськими піхотинцями, а з другобіч — Сіркового, у відчайдушній пальбі та різанині вночі захопив форт Ревер і став у ньому неприступною скелею-загородою для можливого поповнення. І небагато ворогів уціліло в отій різанині, але й ті не здалися: одні утекли з душею в темінь моря, а другі пробилися до фортеці, хоч і намагалися козаки та польські піхотинці не пустити їх туди.
Такого завзяття кастільці ще не виявляли в боях, як тепер. Змагалися до останнього подиху, билися на колінах, як не могли стояти, відбивалися уже лежачи, стогнали і лізли, і полонених майже не було... Чимало їх поклали козаки в отому відчайдушному пекеллі, але й самі лягли трупами поряд зі славним полковником Потієм Солтенком та генералом д’Аве наостанку, узявши і форт Мардик. Два дні хоронили козаки разом з міщанами полеглих на дюнкерському цвинтарі, ополами і шапками насипали землю, покривали могили хрестами, травою... Та вже третього дня міщани засадили пагорби з козацькими тілами живими квітами на знак дяки за звільнення... І не якими-будь квітами, а білими, з червоними обводами тюльпанами «Гуда», що були в ті часи надзвичайною рідкісною коштовністю у Фландрії, бо за цибулину оцієї квітки можна було купити будинок чи впряжену в чотирикінь карету...
Поховали козаки та польські піхотинці і своїх супротивників на околиці міста — також у спільну земляну домовину і почали осаду фортеці, отого грізного бастіону — замку!.. Щодень шарпали і гризли, щоніч скубли і шматували, а вона, зализуючи рани, стояла, ощирювалась і не здавалася...
На зібраній принцем Конде воєнній раді з участю маршала Тюрена і викликаного аж із Фонтенбло Христофа Приємського, після довгих суперечок був нарешті прийнятий Сірків план взяття отієї неприступності. З неговірким, ще геть моложавим полковником Сірком тепер рахувалися всі, навіть отой Христоф Приємський. Щоправда, Сірко не володів латиною і грекою, як інші, але серед козацтва, як і серед польських піхотинців та навіть фландрійців, був незаперечним авторитетом. Були й інші причини, що підсилили опінію Сірка серед усіх. На вимогу козаків і польських піхотинців оплатити їм останні звитяги дюк Конде відповів відмовою, і в полках забродило ворохобство. Припинив оте аж третього дня не П’єр Шевальє і не маршали, а таки він, Сірко, докоривши Шевальє через товмача Михая Ханенка, що козаки і польські пішці прийшли сюди не заради завоювання, а для звільнення люду.
Та вже й зовсім спантеличила всіх звістка про те, що козаки і навіть окремі поляки по намові отого ж Сірка роздали з таким трудом вирваний у дюка Конде останній зарібок хворим і зубоженим війною фландрійцям... Роздали без жодних умов і причин, ніби й не заробляли його своєю кров’ю й життям!
Дюк Конде стримав у собі гнів і на своїх ратників, і на Сірка, бо на узвишші ще бовваніла, розкинувшись високими і довгими стінами-мурами, сіра фортеця Дюнкерка, яку конче треба було взяти. Якщо це станеться, він виявиться вершителем тридцятилітньої війни в Європі... Мабуть, не вельми вірив, що буде саме так, бо спішно відлучився зі ставки, лишивши наказним замість себе Приємського...
Щоночі тепер під посиленою обороною поповнених фландрійцями полків велися підкопи під твердиню здвобіч. Велися здалеку, бо дотемна сипалося із-за валів каміння, хлюпалася смола, летіли ядра і вогненні смолоскипи. Закидали і нападці у відповідь просторе дворище фортеці тим же, коли вдавалося. Та вже за кілька днів копачі за зведеним насипом-пагорбом заглибилися у видовбані лази і в подальшому копали вже їх і вдень, і вночі, міняючись подобово тільки затемна.
Гарячково йшов час у перестрілках, вилазках та відходах. А наблизитись до фортеці і досі не можна було. Оборонці, видно, не знали про підкопи чи, може, надіялися на прихід помочі збоку, бо захищалися уперто. Щоб прискорити взяття фортеці і вчинити його за відсутності дюка Конде, і Шевальє, і Приємський, і Тюрен пообіцяли козакам та полякам передати всі фортечні цінності разом із полоненими для викупу, хоч ті й так невпинно наступали, шукали ослаблених місць для кінцевої перемоги. Напередодні наміченого вибуху козаки Сіркового полку Кость Колішня та Гапон Гонивітер з гармашами навіть кілька бомбард та гаківниць викотили на отой свіжонасипаний вал, чим кінцево налякали боронців, бо, уздрівши раптом оте начиння на рівні своїх мурів, ті безперервно палили з бомбард, сподіваючись, очевидно, скинути його геть.
Тим часом були нарешті готові здвобіч і лази, занесена в них вибухівка, засипані і утрамбовані знову ходи. Натомлені копачі, помолившись перед завтрашнім боєм, залягли на спочин. Та
