Засвіти - Андрій Хімко

...— Хай і так, хай, а ти пусти мене, я розбуджу його, то й сам побачиш, що не лише дорікатиме, а навіть подякує тобі,— чує Сірко чиїсь сперечання коло входу в курінь.— Де він тут, отой отаман великий?..

Сірко метнувся, спішно звівся, виглянув із-за папломи. Перед ним стояв отой колишній Василько Шевчик, що «народився тоді, як їхня корова рябе теля привела». Шевчик не підріс особливо, але вже давно змужнів, навіть руді вусики хвацько закрутив догори.

— Ти?.. З якого світу якими стезями? — схопив його Сірко за руку і потяг за паплому.— Будь тихо, бо сотник спить тут.

— То, може б, десь вийти? — прошепотів Шевчик.— Бо ще гніву накличемо.

— Ніякого гніву!.. Я вже не сплю давно,— схопився Мороз із полика.

— Лежи-лежи, Несторе, ми й надворі погомонимо,— накинув Сірко на плечі кунтуша наопашки.— Ходімо, Василю,— потягнув він за руку товариша.

— Даруй, отамане, що не дав доспати тобі,— присів Шевчик на ослончик коло куреня.— Дізнався, що ти тепер тут, а дома непереливки, то й дременув оце. Чи ж приймеш до свого куреня?..

— Та чого ж не прийму, брате? Як рідний же ти мені!.. Слава богу, живий, а я всього начувся.

— Ото лише, що живий, а так... горе одне, та й годі... Жінка в мене, діти у Вишневеччині... І так жилося, не доведи боже, а оце в зимі якось провідали Яремині посіпаки, що я був отоді з Яцьком Остряницею. Нагрянули, зробили трус, відкопали зброю і геть всю забрали... Засіли й на мене, бо не був тоді, на щастя, дома, та, попереджений сусідом, я аж сюди оце подався...— зітхнув глибоко Шевчик.— Ледве ж добрався до вас... Пантрують жовніри і переправи, і степ.

— Діти ж уже величенькі хоч? — спитав Сірко, співчуваючи побратимові.

— Та де ж їм уже бути величенькими?.. Найстаршому шостий, середульшому четвертий, а найменшому другий рочок пішов,— зів’яв раптово оповідач.— Прямо душа розривається на шмаття, брате!.. Хоч лікті собі гризи.

— Вірю тобі. В мене отакі ж, аж четвірко...

— Де ж вони тепер? — підвів очі Шевчик на Івана.

— Під Мерефою... З дружиною та побратимом безруким.

— Там, може ж, у безпеці ще,— додав Василь згодом.— Я поспішив до тебе не лише з тим і не як до знаного,— зам’явся він.— По путі надибав у Сухій балці корчму, а в ній... не доведи боже, що твориться!.. Між тим, потершись там, і про тебе довідався, бо була мова...— примовк Василь.— Козаки поспіль ніби на кошового мітять тебе... Але в тому їм дуже встає Іван Брюх з молодчиками та ще з якимось пащекуватим своїм джурою Дем’янком Многогрішним, чи що... За те ж і отой наш юнець Петро, пам’ятаєш, може, Дорошенко... А його руку тримають і ще якісь: Тетеря і Ханенко, що ніби знають тебе... Молодик той, Дорошенко, щось із двічі аж на кадуб спинався... Запопадливо хвалився, що на герці не має собі переможця... Кликав, правда, товариство на ляхів...— примовк, щось згадавши, Шевчик.— А товариство: і січовики, і навіть реєстровці та посполиті поспіль за тебе, брате, руку тримають,— повеселіло сказав він.— А-а? — піймав Шевчик погляд Сірка, що розглядав його одяг.— Обносився я геть, даруй!.. Нужда і визиск не дай боже нікому!..

— Дозвольте, отамане, слово?.. Шукаю вас, став зненацька перед розмовниками Сірків джура Петро Гук.— Отець Михай зі старшинами спішно просять  у канцелярію, якщо проснулися.

— Хтось ще там є? — глянув на джуру.

— Старшина-реєстровик якийсь із загоном... Загін у дворі... Нечай, чи що!..

— Несторе!.. A-а, Несторе! — ожвавлено покликав Сірко Мороза із куреня.

— Слухаю тебе, отамане! — протирав той на ходу лице.

— Прийняти, зодягти,— поліз заклопотано Сірко в кишеню кунтуша.— Ось маєш гроші!.. І примістити мого однокашника,— вказав на Шевчика,— а я — в канцелярію,— раптово встав він із лавиці...— Готувати курені, як домовлялися, Морозе!..

— Безперечно, отамане! — кивнув головою Нестор.

— Ти вже прости мені, брате!..— повинився Сірко, взявши за плече Шевчика.

— Та нічого... Знаю...— звівся і той в розгубі.— Це ж який Нечай?.. Наш отой?.. Данько?..

— А то ж хто ще?

В канцелярії Сірко застав лише отця Михайла та гостя. Віталися, як рідні. Чоломкалися, розглядали один одного, покружляли в обіймах, коротко освідомилися: хто, що, де і як. Данило був пом’ятий, неголений, в щетині, що аж горіла рудизною, в поросі, стомлений, але повеселілий.

— Трохи чув, що у вас тут...— перейшов Данило на ділове, споважнівши.— В кошових тобі ходити, брате!.. Радію і схвалюю! От би старий наш Шуліка тішився, як передрікав ото!.. Царство йому небесне і пухом земля! — перехрестився він, всідаючись на лавку. — Ви вже даруйте, що не до вас безпосередньо, а... до побратима моя справа...

— Бог, сину, подарує тобі все,— тер за звичкою руку в руці Гунашевський.— Може, маєш щось дискретне, то я...— зам’явся він.

— Ні-ні! Навпаки, отче!.. Велено при вас і лише при вас те вчинити,— поліз до напханого геть великого торока Нечай рукою.— Уклін тобі, брате, від Богдана-Зіновія і ось ці брязківки в додачу,— глянув