Засвіти - Андрій Хімко

— З моїм?..— зробив великі очі Сірко.— Даруйте, отче, але я не бачу, щоб тут на щось уплинув мій приїзд.

— Воно отак зопалу, то й не видно, але як об’явив позавчора старшинам, що посилаю джуру за тобою, то як смальцем по губах помазав. Так-так! Вір мені, сину!.. В тебе тут опінія така, що ні я її до вчора ще не знав, ні ти, звичайно, її не знаєш. Чура ж, певне, говорив тобі, що і старшини тебе бояться, і козаки. І не якось там бояться, бо бояться і Максима Кривоноса, а з повагою...

Отець Михайло примовк, підшукуючи слова, кашлянув.

— Диву гідна і чудоподібна поляризація отут на прихильність і ворожість до одних і тих же осіб. А коло тебе вона особлива, сину. До Брюха он пияки, збуйці і всякі гортаннобісці пнуться, а до тебе — більше лицарі, помірковані, слівні і чеснотні... Не гадай, що це лише мої думки... Мені про це ж говорили І Сомко з Ханенком, і Нестеренко...

— Та ж вони мене зовсім не знають! — заперечив Сірко.— Як же те може бути щирим?..

— Сомко, то таки, мабуть, лише знає, а Ханенко, видно, й добре знає тебе...— тер руки від вільготи отець.— Та Яким, до всього, бував же тут і між людьми, з твоїм наказним розмовляв, з козаками в курених. Чував-же, може, що козаки і не лише твоїх куренім, а й поспіль ладять і мітять тебе на кошового... Є, правда, і заздрісники всілякі, і підступники, чи й такі, що намовляються кимось...

— Немає в мене умінь і хистів до того, отче, досвіду мало,— зітхнув Сірко по мовчанці.

— Того, мабуть, ні в кого тепер в отій скрусі немає,— задумливо забарабанив пальцями в стіл отець Михайло.— То, може, маєш яку пропозу?.. Щось же, чей, треба робити!..

— Жодної, отче, не маю... Батько Корній говорив мені якось, що завантажений отим будуванням хуторів для викотців, то, може, туди б направити юрбу, щоби чимось корисним зайняти її? Роботи там непочатий край: і теслярі аж як потрібні, і очерету б треба жати на дахи чи й на інші будівлі, і рибу б в достатній кількості таганити, щоб і для хуторян, бо голодні ж, і для козацтва, хоч тамтешнього, стачило...

— Про те ми з паном Слимаченком уже радилися, так одягти ж люд немає в що,— морочився отець Михайло.— Адже не лише викотці, а й козаки одягнуті абияк. А воно ж холод, прости боже, як кара на нас...

— І одягу, і трохи хоч деякого харчу під вашим напинанням, отче, ми дістанемо, як пошлемо шустрих і метких людей на волость.

— Під моїм напинанням?.. Та знаєш ти, що ми вже всі і січові, і церковні кошти геть витратили?..

— Кошти я дам,— зітхнув притишено Сірко.

— Це зовсім інша річ, ватаже! — обрадувався Гунашевський.— А як же те в натурі виглядатиме?

— Не відаю, бо ще не второпав, що воно й куди тут.

— Може, я попрошу наявну тут старшину та хоч їй відкриємося?

— Збирайте, але грошей тих не так і багато.

— А в подальшому ж що!..— м’яв пальці рук від клопоту отець Михайло.

— В подальшому?..— стенув плечима Сірко.— Гадаю, треба Вальну раду збирати, кликати люд зусюд: і козаків, і викотців, і поспольство, і, може, реєстрових... Чей же, отче, згинемо ми геть в отому розпорошші! — підсилював свої слова Сірко стиснутим п’ястуком на столі.

— Святі слова, ватаже!.. Хай береже тебе бог у здоров’ї та силі. Про сейм чув, може?..— згадав він щось по паузі.

— Говорив чура Петро щось, але не докладно... Та й, що він може дати, отче?

— Може, сину!.. Найперше, виграємо час і покажемо нашій старшині, а найпаче реєстровій, що її відколюють від поспольства і люду знедоленого...

— Хто ж їде від Січі на сейм?

— Нестеренко.

— Нестеренко? — зробив великі очі Сірко.— Іван Бут?.. Та ж чував про нього, як про мовчуна і...

— Правда, сину, мовчун... «Ні ти мене не чіпай, ні я тебе не зачеплю», але в отому й сенс найбільший для всього загалу, бо ніхто його не буде слухати на сеймі, а він, не запалившись, вислухає всіх і стерпить...

— Хто ж, даруйте, ще буде причетним до сейму? — поцікавився заморочений подіями Сірко.

— Ще, здається, Богдан Хміль, Караїмович і, звичайно, Барабаш...

— Богдан Хміль?.. Це — новина, отче! — пильно подивився на того Сірко.— То ж як і тому те припало?..

— Вони від реєстру будуть... Хміль ніби знаний королеві та й твоїй милості ж, мабуть? — подивився Гунашевський загадково на співбесідника.

— Не второпав я його, отче!.. Не второпав...

— В тому, може, й перевага його... Мабуть, тяжкий чоловік, але ж і сильний і кмітом, і бувальцями навіть... Правда, січового братства ніби цурається, зате в потрактуваннях всіляких, кажуть, має хист...

— Хіба що так...