Засвіти - Андрій Хімко
Так, він неодмінно напише і видрукує власним коштом книгу про козаків, адже вже є, крім грошей-засобів, і домова із мосьє Клодом Барбеном у Парижі... Ото виросте він в очах не лише оцих пустунів-маршалів чи навіть де Брежі і Конде та Мазаріні, а й самого Людовіка та його двору... В уяві малювалися, ввижалися, як наяву вже, політипажі тієї книги в стилі барокко, кольорові заставки, кінцівки, главизни та ініціали, набагато кращі, аніж в отого німця Бішенга чи й латинянина Христофа Безольді. Ба більше, та історія буде кращою за Пасторієву чи й Тевена Мелькіседека працю... Вона нагадуватиме щось меровінгське, як-от «Геллонський сакраментарій», приміром, абощо... І присвятить він її — кому б ви думали?.. Та самому ж де Брежі, отому колишньому посланцеві в Польщі, а теперішньому радникові короля Людовіка...
...А мосьє Сентерро і мосьє Тюрен, маючи сумнів щодо козацьких звитяг, для певності і власної безпечності приготувалися вже до передбаченого ними відступу, заздалегідь обдумали і місце, на яке передислокуються, коли проб’є вона, лиха година. Тому й лише тому вони, закінчивши гру і виставивши надійну варту, не спали вночі, коротаючи із мосьє Вешняком та Ханенком утомливий час то розповідями про красу Вогез, Піренеїв і Альп, то про звитяги галлів у Столітній війні, то про гугенотів та неперевершені Нотр-Дам у Пуатьє і Нотр-Дам де Парі, чи про замки-палаци Дувр і Пале-Рояль, нарешті про палац Мауріцхайє, в якому їм в числі його відкривачів пощастило бути на учті позаторік... От де арки, аркади і каріатиди, от де архітрави на капітелях колон чи атланти в начіллях фасадів і німфи та амури у водограях!..
Та ось, десь у запівніч, раптом гулко пролунав громохкий постріл бомбарди, йому вслід загахкали і затріскали гаківниці і самопали, і маршали, перервавши цікаві оповіді, розгадливо переглянулися, викликали заспаних своїх довірених і спішно послали вияснити становище в Кале, вибралися нарешті й самі з намету. А пальба не вгавала. З пагорба їм було видно, як миготливо і метушно носилися в місті вогні смолоскипів, чулося охрипле і все частіше гримання бомбард, густіше перегахкувалися гаківниці, наростав гомін і гамір війни, перемішаний з голосним іржанням коней, що щойно понеслися із лісків, замелькали бозна-ким кинуті із темені постаті тих, що йшли на приступ: вони летіли з допомогою шестів, як груші, на стіни, розбуджуючи притишене досі довкілля...
І Сентерро, і Тюрен не йняли віри отим нічним заходам, адже вони тричі брали приступом Кале і не змогли його взяти значно більшими силами. Чи такою, як у козаків, можна взяти його? Та вже й зовсім зачудувалися вони, коли прибули довірені й доповіли, що «козакен» з усіх боків оточили ворога, з допомогою шестів злетіли на стіни твердині, що вони ж зненацька зайняли порт із його бригами і галерами. Подив маршалів і зовсім подесятерився, коли запорожці привели й поставили перед їхні очі спершу невелику групу полонених астурійців, а згодом і цілу юрбу кастільців.
Переможені теж були шоковані отим нічним вторгненням у неприступну досі фортецю. Відчайдушність і навальність ворогів здалася їм карою божою, в яку і повірити несила було. Не озвичаєні з таким веденням війни, вони втрачали раптом між собою зіграність, були схожі на отару, яка кидалася з одного кутка в інший, доки не опинилася в полоні.
Як лиш розсіявся ранковий туман, шеф-колонель Богдан Хміль викликав у Кале — тепер через свого сотенного Мартина Пушкаря — мосьє маршалів і панів Вешняка та Ханенка для прийому ключів од міста і фортеці... Аж не вірилося очам шановитих воєначальників, що їхали у розкішному берлині назустріч отому плину полонених, напівроздягнених, розгублених, пригнічених. Вже на базарищі, коло ратуші, вони угледіли й оту вчорашню балагулу, біля якої валялися спорожнені барила від вина, білі прапорці та кошики з розсипаними повсюди овочами. А на вежі ратуші легенько коливався під подихами вітру подарований козакам королем штандарт, знак перемоги.
Отак почали свої суксцеси козацькі війська і продовжували їх ще два місяці. Зразу ж по битві в Кале, вісті про яку рознеслися по всій Франції, на місце подій прибули і де Брежі, і сам принц Конде. Похваливши і маршалів, і особливо козацьку старшину та запорожців, він тут же заплатив по вісімнадцять талерів кожному з козаків і тридцять — старшинам, пообіцявши і надалі те робити вчасно. Для подальшого ведення ратних дій він розподілив козацькі полки по французьких колонах, а як були вже звільнені Берг, Лілль, Остенде, Лане, Булонь, Дьєпп, Фекан, Гавр, Аррас і Абвіль, знову перегрупував поріділі козацькі колони, доручивши їх шести старшинам, що лишилися ще між живих.
Особливе завдання він дав шеф-колонелю Богдану Хмелю, якого найбільше цінував, повелівши йому лишити обтяжливі свої валки в розпорядження решти старшин, а самому лише з сотнею вершників спішно від’їхати до казкових Вогез у Лотарінгію. Прощаючись на тимчас перед від’їздом, Богдан Хміль призначив чомусь наказним шеф-колонелем Івана Сірка, а не старших і досвідченіших, і порадив йому якомога берегти військо і відпровадити платню при першій-ліпшій нагоді на Січ в надійне місце... Виділили Сірка і маршали, де Брежі та дюк Конде, бо ребелії його полку були найуспішнішими, а жертви в боях — найменшими. Козаки також переконалися, що Сірко, як ні один старшина, умів здобувати перемоги найменшими зусиллями, беручи запруди то кмітом, то несподіваною навальністю, то відчайдушною сміливістю, і обзивали його характерником...
Не було тепер уже серед козацтва дотепного Джулая, завжди вдоволеного собою Антона Ганжі, мовчазного, плескатолицього, з вузькими прорізами очей Отара Шенгірея і заповзятливого Трохима Топиги... Поховали їх козаки по чужих фландрійських просторах разом з побратимами, поряд із соратниками-фландрійцями та супротивцями-кастільцями...
Під Ам’єном принц Конде, оплативши цехінами і гульденами заборгованість козакам за ратство, запропонував двом полкам лишитися на місці для взяття твердині-фортеці Дюнкерк, а двом — піти також у Лотарінгію з маршалом Сентеррою для кінцевого погрому отам іспанських армій. Козацькі старшини на
