Засвіти - Андрій Хімко
А в Фонтенбло, аж за Парижем, обраний рештками полка Лавріна Вовченка та своїми козаками Прокіп Шумейко в прокльонах домагався платні за звитяги в Лозерських горах і відправи козаків на батьківщину і, не домігшись, пішов тараном на своїх кривдників, гублячи в сутичках побратимів, доки й сам не поліг. І розпилились, як порошини в повітрі, пішовши хто куди, рештки його полку, та й сліду від них не стало в історії...
— Сильне королівство польське, коли тримає в покорі і залежі отаких безприкладно вмілих воїнів,— говорив дискретно принцу Конде кардинал Мазаріні по всьому.
— Сильне. Жаль тільки, що короля над ними, бузувірами, немає хорошого. Був би він, де б вона була, та Польща!..
Тим часом у Дюнкерк, незважаючи на всілякі перешкоди, зі щедрою винагородою повернувся щасливо із рештками козаків і Богдан Хміль... Тяжким було в нього оте повернення, і тільки відчайдушно уміла сміливість, знання мов та неабиякий військовий хист допомогли йому вернутися з отією жменькою побратимів. Навідавши могили полеглих соратників у Дюнкерку, він спішно подався до козаків та Івана Сірка, що вже посудився в далеку дорогу обік порту. Зустріч і козаків, і старшин була особливо теплою... Принц Конде, дізнавшись, що шеф-колонель уже в Дюнкерку, щоб згладити свої підступні дії отам, у Вогезах, дарував обом старшинам свою особисту берлину вчотирикінь на зворотну путь, та не поласилися на неї полковники, чемно відмовившись, а відпливли в день Воздвиження галерами між січових ватаг та переданих Сіркові мосьє Шевальє польських пішців додому, поспішаючи потрапити на рідну землю до свята своєї покровительки Покрови Параскеви...
У довгій одноманітній путі був час і поплакати в душі над долею залишених на чужій землі побратимів, і оглянутись назад та подумки осмислити пережите і пройдене на чужині. Отож, обидва уцілілі отамани — і не лише вони — в тривалій морській бовтанині думали одне і те ж, хоч і не змовлялися. Але як по-різному воно вимальовувалося і тлумачилося в обох. Якщо Богдан-Зіновій Хміль, якого ще за життя батька частіше й частіше стали називати на польський кшталт Хмельницьким, втішав себе придбанням у цих суксцесах протекторства і принца Конде, і кардинала Мазаріні, і П’єра Шевальє та колонелів, що, може, йому пригодиться в глибоко захованій від чужого ока мрії визволення рідного краю, в якому і ота ж Франція чи Данія та й Швеція стануть, гляди, у пригоді, якщо й не подадуть поміч, то принаймні не пошлють проти нього своїх драбантів, то Сірко, крім жалю за побратимами, що полягли в боях, віз із собою ще й прикре усвідомлення, що, визволяючи фламандців від іспанського ярма, вони, козаки, допомогли франкам накинути на них свіжі шори, що з огляду на близьке сусідство можуть виявитись із часом ще тяжчими. Думали про це і Вешняк та Ханенко осібно.
— Ніяк я оце, пане Богдане, не позбудусь думки,— не стримав своїх гризот Сірко,— що допомогли ми звільнити голандів від гішпанців, а вони під франками опинилися, то воно: не вмер Данило, як кажуть, то болячка задавила.
— Складне і морочне це все,— відповів по мовчанці Хміль.— Голандам, що ото нам тепер, хоч і в пекло, аби інше було. А там видно буде... Та гішпанців і не порівняти з франками прецінь... У тих ідол у душі хресній давно іконою засів, а в цих, бач, небесні емпіреї та краса всяка, як чув же отого маршала Сентерро... В тих експансія не лише сусідів, а й чужої чужини, а ці ще лиш про анексію тільки марять в непевності. Думаєш, лише із пихи дюк Конде пропонував нам оту свою берлину вчотирикінь?.. Ні-ні! Він навіть нами добутих скарбів не жалкував у душі, бо отримав їх на майбутнє вдесятеро більше... Поведу я польських пішців до Варшави, може, щось провідаю там, а ти іди з козаками на Січ... Та забери із собою і тих польських доброхітців-пішців, що побажають... Скарби поки що приховай надійно, а я не забарюся і сам на Січ...— притишив чомусь він мову.— Коли там крайня нужда буде, може, то дій з ними на свій розсуд, як із своїми,— додав він згодом.
— Дякую, ватаже, за довіру і прихильність,— відповів згодом Сірко.— Все, як велите, дотримаю...
— Не сумніваюся в тому,— ще раз зітхнув Хміль, глянувши з-під лоба...— Повернуся, намагатимусь якось потрактуватися з ханом чи й з султаном,— став ділитися з Сірком найпотаємнішим.— Хондкар, щоправда, більше загилить, хоч і надійніше може допомогти, бо хан — це ні те ні се... Але коли б якось уплутати вже в наші потуги хоч його, це теж би було щось на безриб’ї!.. Жити ж без потуг, Івасю,— зітхнув він тяжко,— нам уже не можна. Ніяк, хоч сказися, хоч умри, не можна!..
— Не знайду терпіння в собі до людоловів,— відповів йому по роздумі Сірко.— Навіть при бажанні не зможу!..— додав.
— Знаю про це, тому й ділюся з тобою найпотаємнішим у собі. Маю вже однодумців з десяток, тебе, якщо згодишся, прилучу. Було б тільки до того поспільство і козацтво прихильне та ще, може, донці б через тебе згодилися... Чував, що ти з ними в приязні великій...
— Не з ними, а лише з малою частиною хіба...
— І частина може стати у чималій пригоді, коли вірна тобі по-справжньому.
— Та частина не зрадить.
— То вельми добре і цінно для
