Засвіти - Андрій Хімко

— Та так, щоб аж щось, то нічого-о...— зам’явся джура, не знаючи, з чого почати.— Послав мене отець Михайло просити вас прибути на Базавлук... спішно... Відбили ворохобники січову комору і пограбували її геть... І пана Болюка при тому геть побили, і пан Голуб утік, і кричали, що, крім вас, нікого не хотять кошовим над собою...

— А Суховій та Сулимка де ж були?.. А Лютай?..

— Та де ж би ще?.. Отам і були, але де ж їм те погамувати, коли вони реєстровці?

— Мене ж як знайшов? — спитався Сірко, ідучи в роздумі з начинням.

— Тітка Домна направили... Хотіла і Настуся зі мною їхати, бо гостила в них, так тій не дозволили,— зітхнув чомусь джура.

— Подобається тобі, Петрику, Настуся? — спитав Сірко мимоволі, думаючи щось своє.

— По-до-ба-є-ться-а! — розтяжливо відповів той, геть зашарівшись.

— Губа не дура в тебе, хлопче!..— жартома докорив Сірко і штовхнув джуру, ледь не збивши з ніг.— То, кажеш, і Кривоніс приїхав?..

— Приїжджав, а по тій заворусі і не стало його десь...

— А що ж писар Іван Демкович робив?..— спитав Сірко згодом.

— Писар також ледь живим лишився і більше писарем бути не захотів. Тепер колодка від канцелярії в Слимаченка, отця Михайла Гунашевського та ще в дяка Петра Буркуна,— намагався ознайомити отамана із становищем джура обрадувано.— Отець Михайло щось денно і нощно пише при свічках і скіпках. Не знати, коли й спить він. А Кривоніс чи Перебийніс отой... то, чував, ніби зібрав ватагу збуйців і рокошників чи сам уже, чи по намові, може, і пішов на Вишневеччину, бо хоче спіткатися там десь із Яремою...

— То ворохобці всі з ним пішли? — тішився кмітливістю джури Сірко.

— Та пішли ж буцім, бо боялися пареної лози... А ще частина пішла в якусь балку пиячити чи жебрачити, може... Про якийся сейм ніби слух був на Січі, а що воно, не відаю...— розводив руками Петро Гук.

В хаті Сірко заклопотано поставив перед матір’ю Домною кошелик із рибою, наказав тій готувати йому спішно білизну, кілька разів піддав догори Настусю, що геть підросла за цей час, вказав їй на нареченого, котрий геть згорів від сорому, і вийшов у другу половину хати перевдягатися в дорогу. А за пару годин, лише посидівши коло полудника, що нещадно змітався зі столу зголоднілим джурою, вони вирушили скачем з двору в путь. Вороний, лисий з білими підпалинами на ногах і в пахвах Шайтан, дарунок Івана Разі, невдоволено мотав головою, намагаючись ослабити поводи, і йшов чвалом так, що джурин Сивко часто був змушений наздоганяти його лише скачем.

Всі курені на Січі поповнилися свіжими викотцями, і наказний отаман над ними Нестор Мороз винувато пояснював Сіркові, що він не міг не притулити їх, бо всі вони знані йому з Корсунщини, хоч і берлатними. Вибачався він і за отой рокош на Січі, запевнивши отамана, що ні один з них в отому ворохобстві не брав участі...

— Ще б не вистачало, щоб і вони ворохобилися,— вкинув на те оповідачу Сірко, і Нестор не знав, що тим хотів сказати отаман.

— Сталося те бозна і як,— ховав щось обачливо Нестор.— Тепер лишилося дуже мало харчу товариству, крім риби, то, може, щось старшини придумають, бо ж і Слимаченко, вважай, щодня бере щось для отих хуторян і викотців. Там же, кажуть, поспольства зібралося уже не на хутір, а на ціле селище, і більше ж — старі, малі та каліки...— бідкався він.— А пан Слимаченко, вважай, як кошовий тепер, хоч і не обирався та не призначався... Згодився на те на прохання деяких старшин та отця Михайла...

Знайомий січовий шарварок зустрів Сірка як знаного на Січі, то байдуже, то прихильно, то навіть вороже... Оті ворожі погляди він помічав уже на ходу і дивувався, бо, здавалося йому, жив лише товариством і нічого не жалкував для нього. Він навіть знав уже, що деякі його обзивали за мовчазність — букою, а за маєтність — дукою, можновладцем і навіть букартом-байстрюком. В очі, правда, казати те боялися, бо мав тут славу големого перебийці — великого забіяки, але позаочі те було, підтверджене ще й батьком Слимаченком, що того ж дня й навідався від Хуторів. Вражало не лише велике скопище новоприбулих, від якого прямо вирувало дворище, а й відсутність старшин, більш-менш відомих отут, що не знати куди й подалися. Частина, правда, була, мабуть, у своїх зимівниках, але де поділася решта — дізнатися тяжко було.

Ні Федора Лютая, ні Максима Гулака, ні навіть Данила Нечая, що був особливо знаним на Січі і числився ще кошовим суддею... Куренями керували то сотенні, то залишені наказними старшини із козаків. Товпища оті ходили по Січі як неприкаяні, збиралися в купки в безпорадності чи, махнувши на все рукою, забавлялися, відчувши безпеку, співами, танками, грою, реготом і гамом. Були між ними і такі, що лише приглядалися до всього, чулися вигуки, реготи, лайка і голосіння струн бандуристів та скрипалів біля корчемки.

З появою Сірка і отець Михайло помітно повеселів, приязно прийняв його у канцелярії і сам на сам дискретно поскаржився на непосильні йому вериги отут і на небачений розбрат серед козацтва.

— Кошовий — найбільший зачинщик всього того,— говорив він спроквола.— Бо хто ж потакав отій ораві?.. Він, Брюх!.. Всякого надивився, а такого од роду ще не бачив. Слава богу, що