Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Це чесний і схильний до насильства чоловік, — сказав єпископ Пассауський, — і охороняє, кого хоче охороняти. Превелебний брате, а ти вже посилав посланця до святого отця?

— Послав, — кивнув головою Здик, — і він може будь-якої миті привезти відповідь у Моравію.

— Він прибуде туди і стане світочем ваших справ, — мовив єпископ Пассауський.

— Хотілося б, щоб так було, — відповів Здик.

— Генріх фон Юґельбах побував уже в багатьох країнах, — розповідав єпископ Реґімберт, — і, звичайно, бачив і впізнав тебе, превелебний єпископе Оломоуцький. Він уже не раз зазнавав ласки побувати в місцях, де страждав і вмирав наш Спаситель, і знову піде туди. Я бачив його сім років тому в пишному вборі разом із його батьком Верінгартом, коли освячували монастир у Рандсгофі. Він хотів перешкодити тому, щоб пани Ебо фон Ауа, Ріхер фон Pop і Стиліхон фон Енґерсгайм вчинили так, як Ерімберт із Пфафінґа, що одягнув чернечу сутану і став священиком, бо не хотів, щоб світські маєтності потрапляли в святі руки. Але вони таки вчинили так, і Генріх із батьком, невдоволені, поїхали з монастиря. Вони завжди були пожадливі до маєтностей і придбань. Верінгарт, батько Генріха, почав сварку з монастирем Берхтесґаден через деякі права та маєтки. Конрад, архієпископ Зальцбурзький, і Роман, архієпископ Ґуркський, були посередниками, ба навіть зверталися по допомогу до святого отця, але ту сварку ще й досі не вирішено. Коли помер останній господар Ашаха, його донька, що була матір’ю Генріха фон Юґельбаха, успадкувала весь Ашах. Обидва брати, Генріх фон Юґельбах і Ґебгарт фон Юґельбах хотіли йти на Ашах і збудувати два замки, бо в Юґельбаху ще сидів старий Верінгарт. Коли нарешті постане абатство Вільгерінґ, яке віддавна прагнуть заснувати, Юґельбахи захочуть перенести місце поховання представників свого роду з абатства Формбах у Вільгерінґ. Від Бенедикти Генріх успадкував збір за переправу в Ашаху, тож я через свого човняра можу ще й посваритися з ним, як посварився монастир Берхтесгаден із його батьком. Обидва брати скоро вб’ються в колодочки.

— Переносять місце поховання, — зітхнув Здик, — а загалом усе, як у нас: спершу вдаються до насильства, потім каються і отримують місце свого останнього спочинку. В твоїй країні, превелебний брате, над нами скоїли насильство. По нас пустили стріли з арбалета, які відскочили від нас.

— Хто на таке наважився? — занепокоївся єпископ Пассауський.

— Я піймав одного з тих двох чоловіків, — мовив Вітіко.

— І віддав його до нашого суду? — запитав єпископ.

— Ні, — заперечив Вітіко, — я сам судив його. Розпитуючи його і людей у Гауценберґу, я з’ясував, що він хотів скоїти лише злочинний напад, тож я відпустив його, але з погрозою. Ми не мали часу для суду і я не хотів привертати увагу людей до нас, якби, ми, їдучи далі, вели його з собою.

— Добре зроблено, Вітіко, — похвалив єпископ.

— Превелебний брате, — мовив Здик, — ти не повинен зважати на цю притичину, ті стріли прилетіли не з Моравії, а чоловік, який за власним бажанням пустив їх у нас, не уникне кари.

— Прикро, що порядок у ці дні дедалі більше порушують, — зітхнув Реґімберт, — а й найприкріше те, що в нашій Баварській землі немає ані пана, ані герцога. Король тримає землю під своєю владою, і, певне, багато чого має статися, щоб маркграф Генріх у Відні не отримав якоїсь її частки.

— Король — єдинокровний брат маркграфа Генріха, — докинув своє слово Здик, — і він, провівши тяжку війну з вашим герцогом Генріхом Гордим і його братом Вельфом, боїться, що, як віддати хлопчику Генріху Саксонію, та ще й Баварію, він колись зміг би стати дуже могутнім. І отак може статися те, про що ти казав.

— Тоді Пассауська єпархія ще далі заходила на територію Східної, тобто Австрійської марки, ніж тепер, — зауважив Реґімберт.

— За наших часів відбудеться багато всяких змін, — погодився Здик, — і церква буде змушена миритися з тими змінами.

— Так, трапляються знамення і дива, держави міцніють і минають так, як ми й не здогадувалися, — говорив Реґімберт, — тому слід ретельно зважати на ті знамення. Подумай про Фрідріха фон Бюрена і те, ким він став. Він був шляхтич, як був шляхтич його батько і міг бути дід. Але він був звичайний шляхтич, і його предків повиває морок. Він походив із села Бюрен на вершині гори Гогенштауфен і збудував там замок. А потім своєю рукою і порадою завжди служив Генріху IV, тож той зрештою сказав: «Я даю тобі за дружину свою доньку Аґнесу і передаю тобі Швабське герцогство». І хіба Конрад, син цього чоловіка з Бюрена, не сидить тепер на королівському престолі Німеччини, першому світському престолі на цій землі, що йде одразу після престолу святого отця в Римі? І хіба цей рід не зростатиме? Хіба він не повалив старих Вельфів, що були могутні в Баварії і Саксонії? І хіба він не воював колись проти Генріха, сина нашого покійного герцога Генріха Гордого, сина, якому дали Саксонію і в якому тепер росте мстивий лев? А якщо сваряться могутні, чи можеш ти сказати, брате Здику, в які часи і в які країни пошириться ця боротьба? І, як видерся на гору той Бюрен із Гогенштауфену і здобув для свого роду німецький королівський трон, так і за наших часів якийсь інший чоловік послав своїх синів, щоб вони шукали собі засобів прожиття, і вони знайшли собі королівські корони, що вже страхітливі й можуть стати ще страхітливіші. Був колись такий собі Танкред, що жив у