Вітіко - Адальберт Штіфтер

порядок, чимало людей у країні, зокрема і я, прагнули подбати, щоб після його смерті знову не сталося лиха. Собеслав мав одного сина на ймення Владислав, якого він дуже любив. Ми, люди і я, казали, що німецький король Конрад із роду Гогенштауфенів повинен дати Владиславу в ленне володіння землі Богемію і Моравію, і Конрад зробив Владислава, що мав тоді вісімнадцять років, своїм ленником на з’їзді в Бамберґу. А ще за місяць на нашому з’їзді в Садскій високі і низькі пани обох земель склали присягу молодому Владиславу. Минуло ще півроку, і князь Собеслав захворів, лікарі сказали, що помре. Люди обурились: тепер ми маємо хлопчика замість князя, бо батько вже не встигне виховати його як справжнього князя, кожен нападатиме на нього, і люди сказали: тепер ми самі повинні обрати князя. Але обраний єпископ Сильвестр, що вже мав на голові сивину старих літ, сказав: чиніть добро і не відступайте від вашої присяги, все інше прийде. Але ми гадали, ніби ми розумніші, й зібралися у Вишеграді для вибору. Там був Владислав, син доброго колишнього князя Владислава, і від нього дехто сподівався влади і поваги, інші — доброго врядування, — тож ми і обрали його великим князем. Але навесні цього року чимало людей обрали собі ще іншого князя — Конрада зі Зноймо, і підняли зброю проти Богемії. На горі Високій відбулася битва, і багато сотень людей, ба навіть тисяч, загинули. А потім була війна і облога Праги. Поля витоптані, хати занедбані, бо багато людей утекли, святі споруди й неоціненні рукописи та церковні скарби спалено, серед населення поширилася дикість. Князь Владислав звернувся по допомогу до німецького короля Конрада, і, коли прибуло помічне військо, вороги розпорошились. Князі в Моравії повстали проти мене, захопили церковні маєтки і вдалися до розпусти. Я виголосив слова прокльону. Оскільки над краєм тяжів проклін, Святі Дари давали перед замкненими церковними дверима, небіжчиків уже не було змоги поховати згідно з церковним обрядом, а причастя давали тільки вмирущим, і всі по знаку мали простиратися на землі і благати Бога, щоб він відвернув лихо, і тому князі посунули проти мене, намагалися задушити мене, вимагаючи, щоб я усунув лихо, а як я покликав своїх людей на допомогу, вони покликали ще більше, і я втік із краю, прокладаючи собі шлях у пустках, до Богемії, і став потім утікачем у чужій землі, де вони не мають прихильників. Оце така кара, превелебний єпископе, і Сильвестр казав, що вона спіткає нас.

— Якщо це кара, превелебний брате, — відповів єпископ Пассауський, — то Господь ощасливив тебе, що ти ще на цьому світі можеш покаятись, якщо десь помилився. Господь любить тих, кого карає, а якщо твої думки, спрямовані до добра, не годяться для добра, він сам поведе тебе до добра. Я б на твоєму місці хвалив себе і, присягаюсь, я б ще на цьому світі спокутував свої гріхи. Як часто я молився, щоб я міг нести покуту на тому самому місці, де страждав мій Спаситель.

— Господь сподобить тебе такою ласкою, — мовив єпископ Здик.

— Якщо моє життя не буде вже надто коротким, я піду на прощу до Святої землі, — сказав єпископ Пассауський, — а тобі, Здику, він дасть вінок, який має дістатися після кари, несамовиті знову стануть смиренні, твій народ повернеться і впаде навколішки перед вівтарем.

— Я чекаю того, що є в руках Господа, — схилив голову Здик.

— Господь спонукав твого противника охороняти тебе, — зауважив єпископ Реґімберт. — Хіба це не той юнак, що у Вишеграді виступав проти тебе?

— Під час виборів я не був противником превелебного єпископа Здика, — поправив Реґімберта Вітіко, — я був слугою князя Собеслава і лише придивлявся до вибору. Але, навіть якби я був противником превелебного єпископа, я б провів і охороняв його, бо я знав його. У моїй справі превелебний єпископ тоді дуже підтримав мене. Проте охороняти його тепер я не мав змоги, бо на шляхах, якими ми їхали, ніде не було небезпеки.

— Вітіко, — ти таки охороняв мене, — заперечив Здик, — бо той, хто обирає такі шляхи, є немов запиналом перед очима моїх ворогів, і той, хто знаходить таке місце для ночівлі, де я можу бути спокійним, охороняє мене не меншою мірою, ніж той, хто безпосередньо відбиває зброю ворога.

— Вітіко, якими шляхами ти їхав? — запитав єпископ Пассауський.

— Від Пржица просто на південь у ліс, — розповідав Вітіко, — а в ньому по стежці, по якій не ходять погоничі в’ючних тварин, через Лгеніце, Ктіш і Яблонец до Плани в мій дім для ночівлі. Від Плани через Влтаву, ліс на рівнині, повз гору святого Ульріха до південного підніжжя Трьох Сідал, де ми переночували в лісовому домі Генріха фон Юґельбаха. Від лісового дому через Брайтенберґ і Ґауценберґ до Пассау.

— Ти обрав добрі шляхи, — похвалив єпископ Пассауський, — хоча є ще дикіші й дальші, по яких навряд чи зможе ступити або дряпатись нога.

— Авжеж, — підтвердив Вітіко. — Від Чорного озера через Блекенштайн або через Три Сідала до Холодної Влтави, що тече через широкі та довгі ліси.

— Або від гори Гогенштайн, по-чеському Унчин, по лісовій просіці до Арбера, де є рисі й ведмеді, олені та козулі, — проказав єпископ Реґімберт. — Генріх фон Юґельбах упізнав вас?

— Він знав мене ще давніше, — пояснив Вітіко. — Він знав мого батька і знає мою матір. Він дав нам укріплену кімнату в своєму домі, за обідом посадив превелебного єпископа поміж слуг, власноруч замкнув залізні вхідні ґрати до нашої кімнати, а потім відімкнув, а на прощання сказав мені: «Я дякую вам за довіру, яку ви засвідчили мені цієї ночі».