Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Господь усякчас і за різної пори веде людей, — заговорив Здик, — і пробуджує тих, кого потребує даної миті, тож пробудить і тих, хто і в світських справах, і в небесних утвердить його честь і славу, навіть якщо це відбудеться в таких далеких літах, яких ми не бачимо й про які навіть не здатні помислити.

— Амінь, — підсумував єпископ Пассауський, — так було і так буде. Оскільки нині, як ти казав, треба, щоб князь Святослав [так в друкованому оригіналі. — прим. верстальника] зміцнив свою владу, святий отець пошле свого легата в Богемію, який упорядкує церковні справи, і князь тоді зможе врядувати далі, а Німеччині годилося б мати короля, що має в собі водночас кров Гогенштауфенів і Вельфів, як-от молодий Фрідріх, тоді війна між ними припиниться, Італія повинна коритися, святий отець та імператор, коли його коронують, повинні жити в дружбі, і тоді годі буде осягнути оком намети тих, хто йтиме в похід у Святу землю, і Господа там піднесуть у славі.

Поки єпископ ще казав ці слова, до кімнати зайшов священик Костянтин. Він стояв поодаль і чекав, поки єпископ закінчить.

— Ну, що ти скажеш, любий велебний брате Костянтине? — запитав єпископ.

Священик підступив ближче, нахилився й заговорив:

— Готове вже все необхідне для прийняття превелебного єпископа Оломоуцького, і превелебний єпископ може йти у свої покої.

— Превелебний брате Здику, — мовив Реґімберт, — якщо ти бажаєш піти у свої покої, то кажи.

— Сонце, як я бачу на тій горі, вже зайшло, — відповів Здик, — мабуть, уже пора шукати свої покої і проказати там вечірню молитву.

— Тож іди у свій дім під моєю покрівлею, і тебе охоронятимуть люди з Гаґенау і Пайлштайна, а ще й з єпархії, — мовив єпископ Пассауський і підвівся зі свого місця.

Єпископ Здик у своєму бурому вбранні теж підвівся з шовкового стільця, Реґімберт узяв його за руку і мовив:

— Дай я проведу тебе. А ти, шляхетний Вітіко, йди за нами, щоб я й тобі показав твою кімнату.

Реґімберт повів єпископа за руку до інших дверей, ніж ті, крізь які зайшли подорожні. Вітіко йшов слідом за двома церковними ієрархами. За Вітіко йшов священик Костянтин. Вони вийшли в передпокій, там стояли священики, камергери і слуги, що приєдналися до процесії в порядку, який відповідав їхньому сану. Єпископ Реґімберт вів свого гостя покоями з дерев’яними панелями і різьбленими постатями апостолів і святих, а потім по килимку короткого коридору в іншу частину церковного маєтку й зупинився перед дубовими дверима:

— Благослови, Боже, вхід.

Слуга відчинив стулку дверей, і процесія зайшла в просторий передпокій, де горіли вогні. З передпокою можна було бачити інші освітлені кімнати. Єпископ Пассауський повів Здика за руку в ті кімнати. Спершу вони зайшли в кімнату, оббиту червоним шовком. У тій кімнаті під червоним шовковим дашком стояв хрест зі Спасителем, перед ним ослінчик для молитви, теж оббитий червоним шовком. Потім вони зайшли в кімнату, оббиту темно-синім шовком із багатьма обтягнутими темно-синім шовком стільцями і столами. Потім зайшли до трапезної з темними грушевими панелями. В трапезній стояли столові прибори, вже приготовані для вечері. Далі пройшли до житлової кімнати, що, як і трапезна, мала на стінах грушеві панелі. Звідти — до кімнати з коричневими горіховими панелями. В цій кімнаті столи дубові шафи з відчиненими дверцятами. В деяких шафах висіли шати, які високий церковний достойник мав одягати в церкві, а також одяг, у якому він міг ходити за межами церкви, в домі, в полі та лісі, в інших шафах стояла різноманітна зброя. Після гардеробної йшла одягальня з коричневими горіховими панелями, і в глибині цієї кімнати за золотою шовковою завісою стояло ліжко.

Єпископ Пассауський, провівши гостя через усі ті кімнати, зупинився перед шовковою завісою й мовив:

— Превелебний брате Здику, я показав тобі твої покої, живи в них, як у себе вдома, і висловлюй будь-яке бажання, коли треба задовольнити якусь потребу. Дозволь мені піти. Слава Господу Богу!

Відпустив руку Здика, а той одразу ж і повторив:

— Слава Господу Богу! Дякую тобі, і я проведу тебе.

Єпископ Пассауський пішов назад, а Здик провів його аж до передпокою. Реґімберт вийшов із передпокою й за ним пішли деякі священики, камердінери і слуги. Костянтин, два священики, два камердінери і четверо слуг лишилися зі Здиком. Він обернувся до них і сказав:

— Велебні панове, щиро дякую за ваш супровід, думаю, не годиться, щоб я ще довше відривав вас від ваших молитов і обов’язків.

— Превелебний пане, ми належимо тобі, — пояснив Костянтин, — тож гукай нас, коли захочеш чогось.

— Я так і вчиню, — сказав Здик.

Костянтин зі священиками вийшли з передпокою.

— Вітіко, зачекай хвилинку, — попросив Здик і пішов у червону кімнату, став навколішки на молитовний ослінчик перед розп’яттям