Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Що ж, превелебний брате Здику, ходи до мене в кімнату, та й ти, Вітіко, поки приготують вам покої, — запросив єпископ Пассауський.

А Вітіко звернувся до Раймунда:

— Ти бачив, що відбулося, а тепер іди до наших тварин, доглянь їх і чекай там коло них, поки я покличу тебе.

Раймунд вийшов, а єпископ Пассауський узяв єпископа Здика за рукав його бурого вбрання і повів, не відпускаючи рукав, у шовкову кімнату. Вітіко йшов за ними. В кімнаті єпископ повів свого гостя до оббитого червоним шовком стільця, над яким був шовковий балдахін, і примусив його сісти на той стілець. Рукою він показав Вітіко на інший шовковий стілець. Вітіко сів, а єпископ підійшов до срібного дзвона, що висів на кронштейні на стіні, і вдарив по дзвону срібним молоточком. На цей звук відчинилися двері й зайшов слуга у фіалково-жовтому одязі.

— Погукай мені отця Костянтина, — звелів єпископ.

Слуга вийшов, а єпископ сів на стілець поряд зі Здиком.

Невдовзі до кімнати зайшов священик у чорній сутані й зі срібним ланцюгом на грудях, і єпископ Пассауський звернувся до нього:

— Велебний брате Костянтине і розпоряднику соборної церкви, наш дім ушанував як гість превелебний первосвященик Моравської землі, тож прошу тебе, підготуй усе потрібне в такому випадку.

— Я виконаю свої обов’язки, — вклонився перед двома єпископами священик і вийшов.

— А тепер, брате Здику, ласкаво прошу до мого дому, — всміхнувся єпископ Пассауський.

— Я знав, що ти гнаному даси подушку під голову, — відповів Здик, єпископ Оломоуцький.

— Я зробив для тебе те, що зробив би й для найменшого брата, — відповів єпископ Реґімберт.

— Таж так, — підтвердив Здик.

— Якщо й найменший дорівнює Спасителю, то ми повинні вшановувати їх, і повинні вшановувати, коли їх навідав Господь. У твоїй єпархії, Здику, є великі успіхи.

— Я підняв свою руку, щоб оголосити проклін Моравії, і тепер став вигнанцем на землі й мушу благати людей із добрим серцем, щоб вони супроводили й охороняли мене.

— Нехай благословить тебе, Господь, брате Здику, що й так наділив тебе багатьма чеснотами, — мовив єпископ Реґімберт.

— Я не можу прийняти благословення, бо не вартий його, — заперечив Здик.

— Ти вартий благословення, — переконував Реґімберт, — бо ти, Здику, рівнявся на побожного єпископа Адальберта, що колись, походячи з високого роду, взяв патерицю, щоб бути пастирем вашої землі. Крім того, всемогутній Господь виявив тобі честь, що ти вже двічі ходив до Єрусалима й молився на могилі його сина. А потім він поставив знак нещастя на твою голову, бо хотів таким чином піднести тебе. Поглянь, як Йов здобув більше, ніж мав коли-небудь, як смуток Якова через Йосифа обернувся радістю Якова з приводу Йосифа, як Давид із нір у землі потрапив до царських покоїв, як храм після полону став ще пишнішим, ніж був, як ганьба смерті Петра перетворила Рим на столицю християнського світу, як вигнання і смерть Григорія зробили церкву могутнішою, як перемоги Генріха змогли створити світ, — отож Господь осяває дім віри скорботою, і стовпи, що тримають той дім, будуть осяйніші, ніж доти.

— До мене, — відповів єпископ Здик, — не личить промовляти так, — бо я грішник і заслужив кари, і те, що сталося — кара. Послухай мене, превелебний брате Реґімберте. Вже віддавна через гріхи багатьох людей рука Господа тяжко лягала на нашу землю, а через гріхи окремих людей часто лягала й на них. Коли наш народ був ще поганами, Господь, щоб ощасливити його як поган, які не вірять у нього, посилав народові інколи людей, які допомагали йому в його темноті. Такими людьми були Забой, Люмир і Само, а також Крок, такою була жінка Лібуша, і таким був Пржемисл, хлібороб і чоловік Лібуші. Від них пішов рід, із якого походять володарі країни, владики, бо ж ми голову дому називаємо владикою. Такими владиками були Незамисл, Мната, Воєн, Уніслав, Кржезомисл, Неклан і Гостивіт. Вони були явними поганами, дарма що в країні вже давно закоренилось християнство. Згодом був Борживой, що став християнином, а потім усі були чистими християнами. Борживоя назвали князем, і відтоді, як у вас Піпін з Герісталя, Карл Мартелл та інші, вони стали володарями. Нащадків Пржемисла ставало дедалі більше, вони вважали країну за свій маєток, поділяли її, сварилися за неї і провадили війну, в якій їхні прихильники проливали кров. А потім вони ухвалили закон, років дев’яносто або сто тому, що великим князем щоразу має бути найстарший у роду, а інші отримуватимуть для своїх потреб наділи в Моравії і повинні слухатися князя. Але невдовзі того закону вже не дотримувалися, бо той, хто мав владу, намагався зробити наступником того, кого любив або до кого відчував прихильність. Виникла страхітлива боротьба, і в країні запанувало ще більше лихо, ніж давніше. Початок зробив Сватоплук, що був несамовитим чоловіком, і це триває вже тридцять сім років, аж до наших днів, а кінця ще не видно. Сватоплука вбили, бо вбивав і він, а його наступник Владислав, батько теперішнього князя, був справедливим і добрим чоловіком, і йому довелося боронити князівський престол від рідного брата Борживоя, а Собеслав, що був його наступником, мусив разом із німецьким королем Лотаром провадити війну проти Оттона Чорного з Оломоуца, що намагався стати князем. Коли панував сильний і справедливий Собеслав і народ з’ясував, як добре, коли в країні