Вітіко - Адальберт Штіфтер

і вони теж загинули. Потім Ґотфрід Бульйонський, цей шляхетний герцог Лотаринзький, рушив уже, все зваживши і продумавши. З ним пішли його брати Балдуїн і Євстахій. Із ними пішов і Роберт, граф Нормандський, брат англійського короля, крім того, Роберт, граф Фландрії, а також Гуґо, граф Вермандуа, брат французького короля, потім граф Стефан де Блуа, що мав містечок і замків, наче днів року; а ще Раймунд, граф Тулузький, що був найбагатшим серед лицарів; Боемунд, син нормана Роберта Ґвіскара, онук Танкреда, а з ним був і його небіж Танкред, що вже замолоду здобув високу похвалу; а до того ж поїхали з ними ще велике число панів, лицарів і шляхти. Вони їхали через Угорську землю, а потім через грецьку імперію, і їх було, коли вони ступили на азіатську землю, півмільйона і сто тисяч чоловік. Серед них було триста тисяч озброєних піших воїнів і сто тисяч вершників. Вони йшли вперед по азіатській землі, й були серед них люди всіх мов і народів. Вони страждали від голоду і спраги, від ворогів і чвар, від хвороб і виснаження, від сутичок і зупинок, бо не всі були чисті серцем. А як очистились — завоювали Нікею, Едессу, Антіохію, а шостого дня місяця червня 1099 року сподобилися ласки бачити Єрусалим. Стали навколішки, співали хвалебні гімни і плакали з радості. Потім підступили до міста й підготувались до облоги, а на тридцять дев’ятий день після свого прибуття, п’ятнадцятого дня місяця липня, взяли штурмом Єрусалим. Усі доклали найтяжчих зусиль, і навіть тих, хто помер по дорозі, знову бачили серед воїнів. Воїни цілували землю, все чіпали руками, правили в святій церкві Господні відправи, несли покуту і хвалили гучними голосами покращення. А потім заснували, бо ж кричали, що цього хоче Господь, християнську державу і обрали Ґотфріда першим королем Єрусалима. Це сталося третього року, відколи вони покинули батьківщину. Бачиш, брате Здику, оце і є диво, яке створив Бог, як ти казав, руками грішних людей. Після життя і смерті Спасителя у світі не сталося нічого видатнішого. Радість поширилася на весь християнський світ.

— Не сталося нічого видатнішого, — повторив Здик, — і я завжди бережу ці слова в своїй душі.

— Але люди в Єрусалимі не зберегли відтоді в чистоті своїх серць, — зауважив єпископ Реґімберт.

— Так, не зберегли в чистоті своїх серць, — підтвердив єпископ Здик, — і я сам бачив у Єрусалимі, що в серцях у них немає чистоти.

— Тому, напевне, їх знову спіткали нещастя, — розповідав далі Реґімберт. — Побожний король Ґотфрід панував недовго. Потім серед мук і надбань королівством сімнадцять років правив його брат Балдуїн. Потім був інший Балдуїн, його двоюрідний брат, граф Едесський, що заснував державу від Тарса до Єгипту. Вже за наших днів він видав заміж свою найстаршу доньку Мелізенду за графа Анжуйського Фулька, що став королем після його смерті. Король Фульк тепер уже старий, він світської й непевної вдачі, та й інші там світські й пожадливі. Тоді Господь пробудив двох ворогів королівства. Першим був грецький імператор Іоанн, син імператора Олексія, що правив у Греції, коли Ґотфрід прибув у Святу землю. Іоанн був сміливий чоловік і від самого початку свого панування переміг турків і печенігів. Потім проти нього почала війну Угорщина, бо він по-дружньому прийняв Альмуса, брата-втікача угорського короля. Іоанн переміг і Угорщину. Після цього посунув зі своїм військом в Азію і відбив невірних. Певне, вже п’ять років, як він відвоював Тарс і всю Кілікію і дійшов до християнського міста Антіохії. Оскільки ті землі належали колись Греції, а перші прочани обіцяли імператору Олексію, що перебуватимуть в ленній залежності від нього, Йоганн пожадав тепер їх. Але теперішні прочани відмовили йому, тож нині християни воюють проти християн. Другим ворогом є Імадеддін Зенгі, невірний, що володіє Алеппо, Сирією і Межиріччям. Він спрямував свою зброю проти християн і полонив Раймунда, графа Триполітанського, а короля Фулька оточив в одній фортеці коло Аккона. Графа Раймунда він випустив за викуп, а короля — за ту фортецю. Тепер він готується напасти на Едессу. Якщо від нас не підуть у Левант прочани з новою вірою і новим завзяттям, можна втратити все. Боемунд пропонував один світський засіб. Треба завоювати грецьку імперію, утвердити там міцне західне панування і вже звідти завойовувати й приєднувати нові землі. Але Господь і без цього засобу порятує і визволить своїх вірних.

— А якщо це все через гріхи людей буде втрачене, коли-небудь його знову можна буде відвоювати, тож будуть і пастир, і паства, — запевнив Здик.

— Щасливі будуть ті, хто буде обраний для таких здобутків, — казав Реґімберт. — Скажи, Здику, чи буде князь Владислав брати участь у священній війні?

— Владислав, великий князь Богемії і Моравії, спершу зміцнюватиме владу у своїх землях, — відповів Здик, — а вже потім робитиме те, що дасть користь церкві та людям.

— Королі, князі і всі, хто має силу, повинні взяти участь у цьому поході, — переконував єпископ Пассауський. — А ти, мій сину, Вітіко, ти проведеш свою юність у Святій землі?

— Коли мої незначні зусилля зможуть дати якийсь результат, я не відмовлятимусь, — відповів Вітіко.

— Я вірю в це, — проказав єпископ.

— Превелебний єпископе, ви назвали в своїй розповіді одне ім'я, яке я знаю, — додав Вітіко. — Альмус — брат-утікач угорського короля, брат, якого по-дружньому прийняв імператор Іоанн, — це батько Адельгайди, дружини чеського князя Собеслава, що любила Богемію та Моравію, була в цьому житті, наче свята, й засвідчувала свою зичливість. Дозвольте мені, високоповажний пане, сказати слово про Владислава, князя Богемії і Моравії. Якщо цього вимагатиме честь і слава його земель, він понесе свою корогву й за кордони до далеких народів, і ми підемо за ним.

— Я знав Адельгайду, мій сину, — мовив