Дитя Ноя - Ерік-Емманюель Шмітт

— Навіщо?

— Щоб ти був таким, як твій батько.

— Навіщо?

— Тому що так роблять упродовж тисячоліть!

— Навіщо?

Це відкриття мене приголомшило. Того ж вечора я усамітнився і чимало хвилин роздивлявся свій членик, укритий ніжною рожевою шкірою, хоча так нічого й не вияснив. Я ніяк не міг уявити, що в когось він може бути інакшим. У подальші дні, щоб упевнитися, що Руді не обманює, я затримувався в туалеті на подвір’ї, марнуючи перерви на нескінченне миття рук в умивальнику; скосивши очі, я намагався розгледіти у своїх товаришів, що стояли над сусідніми пісуарами, членик, коли вони його виймали зі штанів або знову туди ховали! І досить швидко упевнився, що Руді мені не збрехав.

— Руді, це ж смішно! У християн шкіра наприкінці тоненька, зібгана і зморщена, наче кінчик надувної кульки там, де роблять вузол. І це ще не все: на пісяння вони витрачають більше часу, ніж ми, бо після того стріпують свій пісик. Так наче вони на нього зляться. Вони себе карають?

— Ні, вони струшують краплини перед тим, як закрити головку. Порівняно з нами їм не так легко зберігати чистоту. Якщо вони не зважатимуть, то можуть набрати повно мікробів, які тхнуть і завдають болю.

— Але полюють усе-таки саме на нас? Ти в цьому щось розумієш?

Натомість я збагнув проблему отця Понса. І розгадав, що крилося за правилами щотижневого миття в душі: отець особисто складав і перевіряв списки, згідно з якими десять викликаних учнів різного віку пробігали голими з роздягалки у спільну душову виключно під його наглядом. Кожна група була однорідною. Жодного разу хлопчик-християнин не мав нагоди роздивитися єврейського хлопчика і навпаки, а в будь-якому іншому місці перебування оголеним заборонялося і каралося. Тож відтоді я міг легко встановити, хто ховався на Жовтій віллі. Тому зробив для себе висновки і, уникаючи пісуарів, призвичаївся звільняти сечовий міхур за зачиненими дверима. Я навіть намагався виправити наслідки операції, що мене покалічила: миті свої самотності я присвячував маніпуляціям зі шкірою, аби вона віднайшла свій первісний вигляд і прикрила головку. Марно! Попри безжальне розтягування, наприкінці кожного сеансу шкіра поверталася на місце, не показуючи жодних помітних змін день за днем.

— Що робити, якщо гестапівці накажуть вам роздягтися, Жозефе?

Чому отець Понс вдавався до звірянь наймолодшому зі своїх пансіонерів? Чи він уважав мене сміливішим за інших? Чи відчував потребу довіритися? Чи страждав від того, що сам один ніс цю тривожну відповідальність за нас?

— Чуєш, Жозефе, а якщо гестапівці змусять вас спустити штани?

Відповідь на це запитання ледве не стала згубною для нас усіх у серпні 1943-го року. Школу було офіційно зачинено й перетворено на літній табір відпочинку. Ті, кого не взяла жодна родина, залишалися в пансіоні до початку навчального року. Замість того щоб почуватися покинутими сиротами, ми відчували себе принцами: Жовта вілла належала нам, багатий на фрукти сезон дещо вгамував наш постійний голод. Отець Понс брав на допомогу кількох семінаристів і присвячував нам увесь свій час. Прогулянки чергувалися з вогнищами в полі, іграми з м’ячем, фільмами Чарлі Чапліна, проектованими увечері на натягнуте під навісом біле простирадло. Ми трохи остерігалися наших вихователів, зате не мали потреби приховувати щось між собою: всі ми були євреями. Варто було бачити, як із вдячності до отця Понса ми з величезним завзяттям опановували єдиний предмет, який ще залишився, — уроки катехізису, як із великим ентузіазмом співали під час Божої служби, в якомусь сп’янінні, коли вранці дощило, споруджували шопку і фігурки святих для наступного Різдва.

Одного дня, коли після футбольного матчу всі спортсмени страшенно спітніли, отець Понс наказав негайно прийняти душ.

Старші вже помилися, середні також, залишилася група найменших, до яких належав і я.

Нас було більше десятка, ми галасували й бавилися під струменями прохолодної води, як раптом у роздягальню зайшов німецький офіцер.

Білявий офіцер зайшов, перелякавши дітей, голоси одразу затихли, отець Понс став білішим за кахлі. Усе застигло, тільки вода безжурними струменями далі радісно лилася на нас.

Офіцер уважно подивився на нас. Дехто інстинктивно прикрив свій статевий орган, це був жест звичайної соромливості, але надто запізнілий, щоб не стати зізнанням.

Вода лилася. Тиша стікала великими краплинами.

Офіцер зрозумів, хто ми такі. Швидкий порух зіниць свідчив, що він розмірковує. Отець Понс ступив уперед і здавленим голосом запитав:

— Що ви шукаєте?

Офіцер французькою мовою пояснив, у чому річ. Його група від самого ранку переслідує учасника Опору, який, утікаючи, перестрибнув через стіну, що оточує парк; тож він шукає в нас утікача, який міг тут заховатися.

— Як бачите, тут ваш утікач не ховається, — сказав отець Понс.

— Так, бачу, справді ні, — повільно відказав офіцер.

Знову запала тиша, зачаївши страх і загрозу. Я усвідомив, що моє існування зараз може скінчитися. Ще кілька секунд — і ми, голі й принижені, вийдемо рядами і сядемо у вантажівку, що повезе нас невідомо куди.

У коридорі почулися кроки. Стукіт чобіт. Цокання металевих набойок по кам’яній підлозі. Гортанні вигуки.

Офіцер у сіро-зеленім мундирі квапливо підійшов до дверей і відчинив їх.

— Його тут немає, шукайте далі. Schnell![7]

Двері зачинилися, і загін пішов далі.

Офіцер дивився на отця Понса, у якого тремтіли губи. Дехто розплакався. Я цокотів зубами.

Спершу я подумав, що офіцер береться за прикріплений на поясі револьвер. Насправді він вийняв гаманець.

— Візьміть, — промовив він, простягаючи отцеві Понсу купюру, — купіть для дітей цукерок.

Оскільки остовпілий отець Понс не реагував, офіцер силоміць вткнув йому п’ятсот франків у руку, всміхнувся, підморгнувши нам, стукнув підборами і пішов.

Скільки часу після його зникнення стояла тиша? Скільки хвилин минуло, доки ми збагнули, що врятовані? Дехто плакав далі, бо їх не покидав страх; деякі стояли завмерлі й спантеличені; інші поводили очима,