Дитя Ноя - Ерік-Емманюель Шмітт

— Це вас не стосується.

— Подорож буде тривалою?

— Безумовно.

— Тоді дозвольте мені перебрати їхні речі, скласти валізи, одягнути їх, підготувати на дорогу харчі. Сини мої, до дітей так ставитися не можна. Якби ви довірили мені догляд за вашими дітьми, невже ви погодилися б, щоб я отак спорядив їх у дорогу?

Гестапівець із жирними руками завагався. Отець Понс квапливо рвонув у цю щілину:

— Я ж знаю, що ви не бажаєте їм зла. Тож я все доведу до ладу, на світанку ви всіх їх заберете.

Опинившись у пастці шантажу чутливістю, збентежений наївністю цього абата начальник гестапо захотів довести, що він не такий уже й поганий хлопець.

— Завтра вранці, рівно о сьомій, вони — вмиті, одягнені й нагодовані — чекатимуть вас, вишикувавшись зі своїми речами, у дворі, — ненав’язливо наполягав отець Понс. — Не ображайте мене. Я не один рік опікуюся дітьми: коли мені залишають дитину, то можуть бути спокійні.

Головний гестапівець глипнув на три десятки єврейських хлопчаків у сорочках, пригадав, що вантажівка прийде лише завтра, подумав, що він сам хоче спати, стенув плечима й пробурчав:

— Гаразд, отче, я покладаюся на вас.

— Можете бути спокійні, сину мій. Ідіть із миром.

Гестапівці в чорних мундирах покинули пансіон.

Тільки-но отець упевнився, що вони далеко, він повернувся до нас.

— Діти, прошу без крику й паніки піти тихенько скласти свої речі й одягтися. А потім — навтіки.

Всі полегшено зітхнули. Отець Понс покликав вихователів — п’ятьох юнаків-семінаристів — з інших дортуарів і закрився з ними в нашому залі.

— Сини мої, ви мені потрібні.

— Розраховуйте на нас, отче.

— Я хочу, щоб ви збрехали.

— Але ж…

— Вам доведеться збрехати. В ім’я Христа. Завтра ви скажете гестапівцям, що невдовзі після їхнього від’їзду на Жовту віллу ввірвалися партизани в масках. Стверджуйте, що ви билися. Втім, вас знайдуть прив’язаними до ліжок, аби довести вашу непричетність. Ви не проти, щоб я вас прив’язав?

— Можете нас навіть трохи побити, отче.

— Дякую, діти мої. Я не проти побоїв за умови, що ви самі завдасте їх один одному.

— А що буде з вами?

— Я не можу тут залишатися. Завтра гестапівці мені вже не повірять. Їм треба, щоб хтось був винним. Отож я втечу разом із дітьми. Ви, звісно, розкажете, що це я попередив партизанів, своїх спільників.

У наступні кілька хвилин відбувся спектакль, найнеймовірніший з усього, що мені доводилося бачити: юнаки-семінаристи почали старанно, серйозно й точно бити один одного, хто по носу, хто по губах, хто попід око; кожен уточнював у товариша, чи вважає він себе достатньо відлупцьованим. Потім отець Понс міцно прив’язав їх до ліжок і засунув кожному кляп у рот.

— Дихати можете?

Семінаристи кивнули головами. В одних були підпухлі обличчя, в інших — заюшені носи, в усіх — сльози на очах.

— Дякую, сини мої, — мовив отець Понс. — А щоб протриматися до ранку, думайте про Господа нашого Ісуса Христа.

Після цього він перевірив, чи ми не набрали нічого зайвого і, звелівши поводитись якнайтихіше, повів нас по сходах і крізь задні двері вивів з пансіону.

— Куди ми йдемо? — пошепки запитав Руді.

І хоча я, напевно, був єдиним, хто мав таки уявлення про це, я промовчав.

Ми пройшли крізь парк і вийшли на галявину. Там священик зупинився.

— Діти мої, може, я видамся вам божевільним, але далі ми не підемо!

Він виклав нам свій план, і решту ночі ми його здійснювали.

Половина дітей пішла відпочивати в крипту каплиці. Інша половина, де був і я, присвятила подальші години стиранню справжніх слідів і створенню фальшивих. Розкисла від недавнього дощу земля чвакала під ногами, і нічого не могло бути легшим, як залишити на ній чудові відбитки підошов.

Тож наша група пройшла галявину і вийшла з парку крізь вузенькі дверцята. Потім, із силою вдавлюючи каблуки в м’який гумус, ламаючи гілки кущів і навіть навмисно гублячи якісь речі, ми полями спустилися до річки. Там отець Понс повів нас до пристані.

— Тепер подумають, що тут нас чекало якесь суденце… А зараз, діти, ми повернемося назад, але тепер підемо задкуючи, щоб створити враження, що нас було вдвічі більше, і щоб не залишити слідів у напрямку вілли.

Поверталися ми повільно й важко; ноги ковзали, всі були знесилені, та ще й додалися страх і втома. На галявині залишилося зробити найважче: затерти відбитки наших підошов у напрямку недіючої каплиці, б’ючи по розмоклому ґрунту гіллям.

Зазоріло, коли ми нарешті приєдналися до своїх товаришів, що спали в глибині крипти. Отець Понс старанно замкнув двері і зачинив ляду над нами, залишивши лише одну свічку як нічник.

— Спіть, дітки. Сьогодні вас ніхто не будитиме.

Неподалік від місця, де я впав на долівку, він вивільнив собі закапелок між купами книг, склавши їх стосами на взірець стіни із цеглин. Коли він глянув на мене, я запитав його:

— Можна я прийду у вашу кімнату, отче?

— Звичайно, мій хлопчику.

Я прослизнув до нього і щокою притулився до його худого плеча. Ледве чи встиг помітити його зворушений погляд, як одразу ж заснув.

Уранці гестапівці заполонили Жовту віллу, натрапили на зв’язаних семінаристів, розлютилися, що їх обманули, залишеними нами фальшивими слідами дійшли до самої річки й помчали шукати далі: вони ні на мить не припустили, що ми нікуди не тікали.

Тепер і мови не могло бути про те, що отець Понс вийде на поверхню. Ясно також, що й ми не могли довго жити в таємній синагозі, влаштованій під каплицею. Ми залишилися живими, але всі життєві потреби породжували проблеми — треба було розмовляти, їсти, мочитися,