Дитя Ноя - Ерік-Емманюель Шмітт
У воєнні часи звичка стає найгіршою з небезпек. Особливо звичка до небезпеки.
Оскільки в Шемле десятки людей, не боячись окупантів-нацистів, боролися в підпіллі й привчилися з часом їх недооцінювати, повідомлення про те, що союзники висадились у Нормандії, обійшлося нам дорого.
Коли стало відомо, що численні та добре озброєні американські війська висадилися на континент, ми наче сп’яніли від цієї новини. І хоча ми були змушені мовчати, усмішки просто розривали наші обличчя. А отець Понс ходив не торкаючись землі, наче Ісус по воді, він аж світився від щастя.
Тієї неділі ми схвильовано чекали, коли підемо на месу, нам нетерпеливилося бодай поглядом поділитися радістю з приводу цієї майже перемоги з жителями села. Всі учні вишикувалися двома рядами на чверть години раніше призначеного часу.
По дорозі одягнені по-недільному селяни підморгували нам. Одна жінка простягнула мені шоколадну цукерку. Друга ткнула в руки помаранчу. Третя поклала в кишеню шматок пирога.
— Чому завжди Жозефові? — пробурчав хтось із товаришів.
— Нормально, він найгарніший! — здалеку крикнув Руді.
Це було дуже доречно, мій живіт постійно був порожнім, до того ж, я почав рости.
Я вичікував момент, коли ми проходитимемо повз аптеку, бо не сумнівався, що Мадемуазель Марсель, яка разом із отцем Понсом врятувала й захистила стількох дітей, вийде із сяючим лицем. Можливо, на радощах вона кине мені кілька льодяників?
Але вітрина аптеки була затягнута металевою шторкою.
Наша група завчасу прибула на майдан у центрі села, де всі, діти й сільчани, наче вкопані, стояли перед церквою.
З розчиненого навстіж порталу линула войовнича музика органа, що грав на повну силу. Я з подивом упізнав приспів «Уродженки Брабанта»!
Натовп наче заціпенів. Грати «Уродженку Брабанта», наш національний гімн, під носом у нацистів було неймовірним зухвальством. Це все одно, що їм сказати: «Забирайтеся, тікайте, ви програли, ви тепер ніщо!»
Хто міг наважитися на таке зухвальство?
Перші, котрі побачили виконавця, швиденько одразу ж переказали іншим: це Чортзабирай! Мадемуазель Марсель тримала руки на клавішах, а ноги на педалях, вона вперше в житті ввійшла в церкву, щоб заявити нацистам, що вони програли війну.
Охоплені ейфорією та ентузіазмом, ми стояли довкола церкви, немов були присутні на якомусь блискучому й небезпечному цирковому номері. Чортзабирай грала напрочуд добре, набагато краще за анемічного органіста, який асистував священикові під час служби. Під її пальцями інструмент звучав наче неприборканий оркестр, у якому золотисто-червоні мідні перегукувалися з могутніми барабанами. Звуки хвилею накочувалися на нас, змушуючи землю тремтіти, а вітрини крамниць вібрувати.
Несподівано заскрипіли шини. Перед церквою загальмувало чорне авто, з якого вистрибнули четверо молодиків.
Гестапівці схопили Мадемуазель Марсель, яка припинила грати, зате почала їх ображати:
— Вам гаплик! Настав ваш кінець! Можете мене прикінчити, це вам не допоможе! Нікчеми! Педерасти! Імпотенти!
Нацисти безцеремонно заштовхали її в машину й поїхали. Отець Понс, блідий як полотно, перехрестився. Я стояв, стиснувши кулаки, так хотілося побігти слідом за машиною, догнати, віддубасити тих негідників. Я взяв священика за руку, вона була льодяною.
— Вона нічого їм не скаже, отче. Жодним словом не прохопиться, я певен.
— Знаю, Жозефе, знаю. Чортзабирай відважніша за нас усіх. Але що вони з нею зроблять?
Нам не довелося довго чекати відповіді. Того ж вечора, об одинадцятій годині, гестапівці заполонили Жовту віллу.
Навіть під тортурами Мадемуазель Марсель нічого їм не сказала. Одначе під час обшуку її домівки нацисти виявили негативи фотографій, що були наклеєні на наші підроблені документи.
Нас було викрито. Не було потреби навіть спускати штани. Нацистам досить було розгорнути наші паспорти, щоб виявити самозванців.
За двадцять хвилин усіх єврейських дітей Жовтої вілли зібрали в одному з дортуарів.
Нацисти зловтішалися. Ми тремтіли від страху. Я відчував такий жах, що втратив здатність мислити. І слухняно виконував накази, сам того не усвідомлюючи.
— Лицем до стіни, руки вгору. Ворушіться!
Руді прослизнув до мене, хоча від цього мені не стало спокійніше: від смертельного страху його очі ледве не вилазили з орбіт.
Отець Понс кинувся в бій.
— Панове, я обурений: я не знав, хто вони насправді! Навіть подумати не міг, що це єврейські діти. До мене їх привели як арійців, справжніх арійців. Мене обманули, з мене насміялися, це зловживання моєю довірливістю.
Навіть якщо я не одразу зрозумів поведінку отця, мені й на думку не спало, що він намагається відвести підозру від себе, щоб уникнути арешту.
Начальник гестапо різко запитав його:
— Хто привів цих дітей до вас?
Отець Понс завагався. Минуло десять довгих секунд.
— Гаразд, я вам не брехатиму: всіх дітей, які перебувають тут, до мене привела аптекарка Мадемуазель Марсель.
— Це вас не дивувало?
— Вона постійно приводила до мене сиріт. Уже п’ятнадцять років. Ще задовго до війни. Вона добра жінка. Співпрацювала з групою добровольців, що опікувалися знедоленими дітьми.
— А хто платив за їхнє перебування в пансіоні?
Отець сполотнів.
— Щомісяця на ім’я кожної дитини надходив конверт. Можете перевірити в бухгалтерії.
— Звідки приходили ці конверти?
— Від благодійників… Від кого ж іще? Це зазначено в наших журналах. Ви отримаєте всі дані.
Нацисти йому повірили. Їхній начальник облизувався при думці про те, що накладе лапу на ці списки. Отець, не розслаблюючись, несподівано пішов в атаку. — І куди ви їх повезете?
— У Мехелен.
— А потім?
