Дитя Ноя - Ерік-Емманюель Шмітт

— Де вона тепер?

— У намюрському музеї. Сьогодні завдяки художникам це стало модним і отримало назву «негритянське мистецтво». Нині я збираю дві колекції водночас: циганську та єврейську. Все те, що хоче знищити Гітлер.

— А чи не краще вбити самого Гітлера?

Не відповідаючи, він підвів мене до купки книжок.

— Щовечора я усамітнююся тут, щоб поміркувати над єврейськими книгами. А вдень у своєму кабінеті вивчаю іврит. Ніколи не знаєш…

— Чого не знаєш?

— Якщо потоп триватиме далі, якщо в космосі не залишиться жодного єврея, що розмовляє на івриті, я зможу навчити тебе цієї мови. А ти передаси її далі.

Я схвально кивнув головою. З огляду на пізню годину, фантастичний декор крипти — печери Алі-Баби, що погойдувалась у тремтливім полум’ї свічок, — те, що діялося, для мене було настільки ж грою, наскільки й реальністю. Я палко вигукнув, і голос мій задзвенів:

— Тобто можна сказати, що ви будете Ноєм, а я — вашим сином!

Зворушений отець опустився переді мною на коліна. Я відчував, що він хоче мене поцілувати, але не зважується. Це було добре.

— Хочеш, ми укладемо з тобою угоду, Жозефе? Ти вдаватимеш, що ти християнин, я ж робитиму вигляд, що я єврей. Ти ходитимеш на месу, на катехізис, вивчатимеш історію життя Ісуса в Новому Заповіті, тоді як я розповідатиму тобі, що таке Тора, Мішна[5], Талмуд[6], а разом ми писатимемо літери івриту. Хочеш?

— По руках!

— Це наша таємниця, найбільша з таємниць. Ми з тобою можемо загинути, якщо зрадимо цю таємницю. Присягаєш?

— Присягаю.

І, відтворивши хитромудрі рухи, яких мене навчив Руді, я плюнув на землю.

Після тієї ночі я дістав право на подвійне підпільне життя разом із отцем Понсом. Я приховав від Руді свою нічну вилазку і зробив так, щоб він менше розпитував мене про поведінку отця, відвернувши його увагу на Роз, помічницю куховарки, вродливу шістнадцятирічну безпечну білявку, яка допомагала економові. Я твердив, що вона поглядає на Руді щоразу, як він на неї не дивиться. Руді стрімголов ускочив у пастку і зосередився на Роз. Він обожнював страждати від кохання, яке для нього було недосяжним.

Протягом цього часу я вивчав іврит, що налічує двадцять дві приголосні і дванадцять голосних. Окрім того, за офіційними приписами я розгледів істинні правила, якими й жив наш пансіон. Завдяки своїй винахідливості отець Понс так склав розклад занять, що ми шанували шабат: відпочинок був обов’язковим у суботу. Ми могли виконувати завдання й вивчати задане лише в неділю після вечірні.

— Для євреїв тиждень починається в неділю, для християн — у понеділок.

— Чому це так, отче?

— У Біблії — її мають читати як євреї, так і християни, — сказано, що над створенням світу Бог шість днів трудився, а на сьомий відпочивав. Ми маємо його наслідувати. Сьомий день, на думку євреїв, припадає на суботу. Пізніше християни, щоб відрізнятися від євреїв, які не хотіли визнавати Христа Месією, почали твердити, що днем відпочинку була неділя.

— Хто з них правий?

— А яке це має значення?

— Хіба Бог не міг сказати людям те, що з цього приводу думає він сам?

— Важливо не те, щó Бог думає про людей, а те, щó люди думають про Бога.

— Авжеж… власне, я дивлюся, що Бог попрацював шість днів — і на тому край!

Моє обурення щоразу викликало в отця сміх. Я постійно намагався применшити відмінності між двома релігіями, щоб звести їх в одну, він завжди стримував мене від спрощення.

— Жозефе, тобі хотілось би знати, яка з двох релігій істинна. Ні та, ні та! Релігія не буває ні справжньою, ні фальшивою, вона пропонує спосіб життя.

— Як ви можете бажати, щоб я поважав релігії, якщо вони не істинні?

— Якщо ти поважатимеш лише істину, то поважатимеш ти небагато. 2 + 2 = 4 — ось що буде єдиним об’єктом твоєї поваги. Але поза цим ти зіткнешся з речами непевними: почуттями, нормами, цінностями, виборами, безліччю крихких і мінливих конструкцій. Нічогісінько від математики. Повага адресується не тóму, що сертифіковано, а тóму, що запропоновано.

У грудні отець Понс вів подвійну гру, аби ми водночас святкували християнське Різдво та єврейську Хануку, причому про це здогадувалися лише єврейські діти. З одного боку, ми святкували народження Ісуса, прикрашали виставлену в селі шопку і брали участь у службах Божих. З іншого — ми повинні були працювати у «свічковій майстерні», де вчилися виготовляти ґнотики, топити віск, забарвлювати його, ліпити свічки; ввечері ми запалювали свої витвори і ставили їх на підвіконня; в такий спосіб християнські діти мали винагороду за свої зусилля, тоді як ми, єврейські діти, могла крадькома звершити обряд Хануки, свято Світла, час для розваг та дарунків, коли потрібно подавати милостиню, а з настанням сутінок запалювати свічки. Ми, єврейські діти… Скільки ж нас було на Жовтій віллі? І хто саме? Цього ніхто, крім отця, не знав. Запідозривши в цьому когось із товаришів, я забороняв собі йти далі. Обманювати й не перечити обманові інших. У цьому полягало наше загальне спасіння.

У 1943 му році поліція кілька разів навідувалася на Жовту віллу. Щоразу проводили перевірку в одному віковому класі. Наші документи, фальшиві чи справжні, перевірку витримували. Систематичний огляд наших шаф теж нічого не давав. Нікого так і не заарештували.

Проте отець Понс непокоївся.

— Наразі це лише бельгійська поліція. Я цих хлопців знаю, принаймні їхніх батьків; коли вони мене бачать, то не зважуються надто наполягати. Проте мені казали, що гестапо влаштовує несподівані наїзди…

Утім, після чергової тривоги