Дитя Ноя - Ерік-Емманюель Шмітт

Мене наче паралізувало. Я не прагнув цієї зустрічі. «Тільки б він мене не помітив!» Я перестав дихати. Трактор чмихнув під нашим деревом і покотився далі в долину. «Ху, не помітив!» Утім, він від’їхав на якихось десять метрів, я ще міг його покликати, наздогнати.

З пересохлим ротом, затамувавши подих, я дочекався, доки трактор став зовсім маленьким, а його торохтіння затихло вдалині. Упевнившись, що він зник, я повернувся до життя: перевів подих, заморгав, обтрусився. Руді відчув мою розгубленість.

— Що з тобою?

— Мені здалося, що на тракторі проїхав хтось, кого я знаю.

— І хто ж?

— Мій батько.

— Бідолашний Жозефе, це неможливо!

Я труснув головою, щоб вивітрити зі свого черепка такі ідіотські думки.

— Звісно, неможливо.

Бажаючи, щоб Руді мене пожалів, я набрав вигляду розчарованої дитини. Насправді я був страшенно радий, що уникнув зустрічі з батьком. Далебі, чи це був він? Руді, напевно, мав рацію. Невже ми жили за кілька кілометрів один від одного і цього не знали? Уже ввечері я був переконаний, що це мені привиділося. І викинув цей епізод із пам’яті.

За кілька років я дізнався, що того дня то таки мій батько проїхав зовсім поруч. Батько, від якого я відмовився, батько, який, як мені хотілося, мав би бути далеко, не тут або взагалі не бути… Це навмисне непорозуміння, ця страхітлива реакція (я марно її виправдовую своєю тодішньою вразливістю й панікою) залишається вчинком, через який сором — однаково живий і пекучий — не покине мене до останнього подиху.

Коли ми опинялися в таємній синагозі, отець Понс розповідав мені новини про війну.

— Тепер, коли німецькі війська застрягли в Росії, а американці вступили в битву, Гітлер, гадаю, програє. От тільки якою ціною? Нацисти тут казяться дедалі більше, вони з небаченою люттю травлять тих, хто в Опорі, це — енергія безнадії. Я дуже за нас боюся, Жозефе, дуже боюся.

Він відчував у повітрі загрозу, як пес відчуває вовка.

— Що ви, отче, все буде добре. Нумо працювати.

З отцем Понсом, як і з Руді, я призвичаївся показувати себе зверхником. Я так їх любив, що демонстрував непохитний оптимізм, аби подолати їхній неспокій.

— Роз’ясніть мені чіткіше різницю між євреєм і християнином, отче.

— Євреї і християни вірять у того самого Бога, який продиктував Мойсеєві Десять Заповідей. Але євреї не визнають у Христові обіцяного Месію, посланця Бога, якого вони чекають; для них він — іще один мудрий єврей. Ти стаєш християнином, коли вважаєш, що Ісус справді Син Божий, що Бог у ньому втілився, помер і воскрес.

— Тобто для християн усе вже відбулося, а для євреїв — усе попереду.

— Саме так, Жозефе. Християни — це ті, що згадують, євреї — ті, що досі сподіваються.

— Отже, християнин — це єврей, який перестав чекати.

— Так. А єврей — це християнин до Ісуса.

Мені було дуже кумедно уявляти себе «християнином до Ісуса». Святе Письмо, яке я вивчав на католицькому катехізисі та під час таємного посвячення в Тору, хвилювало мою увагу більше, ніж дитячі казки, які я брав у бібліотеці: воно виявилося більш тілесним, значно ближчим, конкретнішим. Зрештою, йшлося про моїх пращурів, Мойсея, Авраама, Давида, Іоанна Хрестителя чи Ісуса! У моїх жилах, поза сумнівом, тече кров когось із них. До того ж, їхнє життя не було нудним, так само, як і моє: вони билися, галасували, плакали, співали, ризикували загинути будь-якої миті. Єдине, в чому я не міг зізнатися отцеві Понсові, так у тому, що я його теж увів у цю історію. Римського префекта Понтія Пілата, який умив руки, я не міг уявити інакше, як у його подобі[8]; як на мене, там, у Євангеліях, поруч із Ісусом, серед євреїв і майбутніх християн присутність отця Понса — розгубленого посередника, чесної людини, що не здатна вибрати, — виглядала цілком природною.

Я відчував, що отця Понса бентежать заняття, яким він віддавався задля мене. Як і багато католиків, раніше він погано знав Старий Заповіт і тепер захоплено відкривав його для себе водночас із певними коментарями рабинів.

— Знаєш, Жозефе, інколи бувають дні, коли я себе запитую, чи не краще було б мені бути євреєм, — казав він із блискучими від збудження очима.

— Ні, отче, залишайтеся християнином, ви не усвідомлюєте, наскільки вам пощастило.

— Єврейська релігія наголошує на повазі, християнська — на любові. Тож я й розмірковую: чи не є почуття поваги значно посутнішим за почуття любові? І легшим для здійснення… Любити свого ворога, як пропонує Ісус, і, отримавши ляпаса, підставляти другу щоку — це справді чудово, але нереально на практиці. Особливо нині. От ти, ти підставив би другу щоку Гітлерові?

— Нізащо!

— Я також ні! Щоправда, я не гідний Христа. Всього мого життя не досить, щоб уподібнитися Йому… Одначе чи любов може бути обов’язком? Чи можна наказувати своєму серцю? Не думаю. Великі рабини вважають, що шана вища за любов. Вона є постійним зобов’язанням. І це, як на мене, цілком можливо. Я можу поважати тих, кого не люблю, або тих, хто мені байдужий. А от їх любити? Тим паче, чи ж так мені потрібно їх любити, якщо я їх уже поважаю? Любов — річ складна, її не можна ні викликати, ні контролювати, ні змусити тривати далі. Тоді як повага…

Він пошкрябав свою лису голову.

— От я й запитую себе: можливо, ми, християни, — всього-на-всього сентиментальні євреї…

Так і йшло моє існування, ритм якого визначали заняття, високі роздуми про Біблію, страх перед нацистами, поява учасників Опору (вони були значно численнішими й дедалі сміливішими), ігри з товаришами і прогулянки з Руді. Бомбардування не помилували Шемле, але Жовту віллу англійські льотчики оминали, напевно, тому, що вона була далеко від вокзалу, а ще тому, що отець Понс